Великий день iнкiв
Шрифт:
Бунч допоміг Олесеві сісти в сідло. Хлопець не опирався. Він тільки повернувся до Тумаяуа і кинув на нього сповнений глибокого осуду погляд.
Через кілька хвилин смерть забрала свою жертву. Індіяни оточили вождя і мовчки схилили голови.
— Треба поховати тіло, — порушив гнітючу тишу Крутояр. — Не можна гаяти часу. Адже ми не певні, що апіака не кинуться знову в погоню.
— Апіака не підуть у цей ліс, бо вважають його лісом прокляття, — сказав Тумаяуа.
— Все одно треба рушати.
— Я
— Скажи своїм братам, щоб вони викопали могилу.
Тумаяуа важко звів на переніссі брови, його обличчя набрало хижого виразу.
— Закон племені арекуна забороняє ховати вождя в чужій землі, — озвався він по хвилі.
— Але що ж робити? — спитав професор. — Не повертатись же нам у селище.
— Не знаю, — переборюючи якісь внутрішні вагання, промовив Тумаяуа.
Крутояр не міг подолати в собі нервового тремтіння. Невже індіяни відмовляться далі проводжати своїх білих друзів? Невже й вірний Тумаяуа зрадить їх?
Тумаяуа радився з братами. Вони стояли над непорушним тілом Палехо й гаряче щось доводили один одному. Кілька разів старший брат Лупу хапався за лука, немовби наміряючись примусити Тумаяуа погодитись із його доказами.
Нарешті Тумаяуа підійшов до Крутояра і сказав йому, що брати відмовляються іти далі. Вони понесуть тіло батька назад у селище. Цього вимагає звичай племені.
— Значить, ви покинете нас? — спитав професор. — Ви залишаєте своїх друзів?..
Тумаяуа опустив голову й ледве чутно промовив:
— Брати повернуться, а я… я йду з вами далі.
В цю мить він згадав тихий голос вмираючої Ернестіни: “Ти підеш до одноокого Ар-туро і передаси йому сигнал”. Він ніби бачив перед собою глибоко запалі очі жінки, ніби відчував на собі подих смерті. “Гора Комо… вогонь на горі Комо…” нечутно, як клятву, вимовляли його вуста.
Крутояр взяв його за лікоть.
— Твоїм братам загрожує смерть від рук апіака, — сказав він. — Воїни Ганкаура нападуть на Лупу, як тільки він вийде з цього рятівного лісу.
Тумаяуа заперечливо похитав головою. Лупу не піде старим шляхом. Він зверне праворуч і вийде до річки. Там він змайструє пірогу і на ній дістанеться додому. На воді ніхто не перестріне його.
Тим часом Лупу ладнався в дорогу. З тонких бамбукових палиць були зроблені ноші. На них поклали тіло мерця.
Прощання було коротке й холодне. Очевидно, Лупу вважав вчинок Тумаяуа за негідний. Він кинув йому якесь коротке слово і за своїм індіянським ритуалом кілька разів присів навпочіпки. Те ж саме проробили й обидва його брати. Потім вони підхопили ноші з тілом Палехо і квапливими кроками подалися в гущавину лісу.
На обличчі Тумаяуа не ворухнувся жоден м’яз. Він не промовив ані слова. Із боротьби між почуттям обов’язку і сліпої звички юнак вийшов переможцем.
Вечоріло. Ліс порідшав. Дорога злегка піднімалася вгору. Над головою монотонно гула надокучлива мошва.
Тумаяуа спинився й уважно подививсь уперед. Він розгледів поміж дерев невеличку хатину.
Швидким помахом руки індіяиин наказав усім лягти на землю, а сам поплазував між кущами.
Через кілька хвилин Тумаяуа повернувся.
— Ранчо без людей, — промовив коротко.
Крутояр підвівся з землі й, обтріпуючи одежу, посміхнувся, ніби засоромлений своєю надмірною обережністю.
— Ти уважно оглянув дім?
— Я не заходив усередину, але біля входу на дворище немає жодного сліду. Хазяїн давно покинув оселю. Не бійтесь, сеньйоре, я піду першим, а ви — за мною.
Хижа вражала своєю вбогістю. Струхлявіле листя звисало з даху. Стіни перекосилися. Шибки були повибивані. На невисокий ґанок вели скрипучі східці.
Двері оселі були відчинені навстіж, і коли Крутояр услід за Тумаяуа піднявся по сходах, із чорного отвору на нього дихнуло пусткою.
Тумаяуа пригнувся і пружним кроком перший зайшов до темних сіней. Крутояр, мимоволі втягнувши голову в плечі, ступив за ним. Ззаду важко дихав Ілько. “Нащо він тиснеться сюди зі зброєю?” — промайнуло в голові професора, який відчув під боком у себе ствол рушниці.
— Тут нікого немає, сеньйоре! — вигукнув індіянин.
Тумаяуа схилився над непокритим столом і провів пальцем по дошці.
— В цьому домі давно не було людей, — сказав він. — Гляньте, скільки пилюки на столі.
— Справді, — погодився професор. — Мешканець ранчо покинув господу понад місяць тому. Він лишив усе так, начебто вийшов із дому на кілька годин. Хто б це міг бути?
Ні, тут були й інші сліди. Ось вони: розбитий радіоапарат, порвані проводи, розтрощені батареї… А ось в другій кімнаті перекинуте догори ліжко, пошматовані папери, побите скло на підлозі… Сліди квапливого трусу, обшуку!
Крутояр торсонув ногою зігнутий зелений корпус радіопередавача, перевів погляд на відчинене вікно. За вікном одразу ж починалась сельва. Товста рука ліани перетинала вечірнє небо, що тиснулось у дім.
Тоді професор знову повернувся до столу. Його погляд упав на висунуту шухляду. Може, там щось є? Витягнув ще більше ящик, аж в глибині знайшов товстий зошит у цератовій палітурці.
— Ходімте надвір, — запропонував він, гортаючи густо списані сторінки. — Темно вже, нічого не можна розібрати.
Вони вийшли з хижі. Бунч і Олесь, назбиравши хмизу, розпалили багаття. Веселі язики вогню жадібно обхопили сухе гілляччя. Сизий дим, чіпляючись за верхів’я кущів, поповз догори. Мандрівники оточили Крутояра й наготувалися слухати.