Великий день iнкiв
Шрифт:
— Звідки ви знаєте про моїх друзів?
— Я знаю, що в цій країні всі чесні люди — друзі свободи. — Крутояр ступив крок до креола й потиснув йому руку. — Вітаю вас щиро!
— Я не сам, — сказав Орнандо. — Мої товариші залишились у лісі, а я пішов на розвідку. Зачекайте, я зараз покличу їх.
Через кілька хвилин він повернувся в супроводі Мігеля Россаріо. Брати на знак привітання вклонилися. Мігель підійшов до Крутояра й промовив:
— Я чув про вас, сеньйоре професор. Ви і ваші друзі поставили перед собою благородну мету. В нашій країні чесні люди завжди допоможуть і підтримають вас.
У багаття підкинули гілля, і вогонь, ніби зрадівши появі гостей, запалахкотів на повну силу. Рожевий відблиск упав на стовбури дерев, що оточували ранчо.
Орнандо відвів Тумаяуа вбік і став розпитувати про свою сестру. Вислухавши сумну розповідь про смерть сеньйори Ернестіни, молодий креол в глибокій зажурі опустив голову.
Індіянин поклав йому на плече руку, з дружньою теплотою сказав:
— Не сумуй, друже. Ти завжди вчив мене бути мужнім. Краще вислухай мене. Я ніс у селище Курумба до одноокого Артуро наказ сеньйори Ернестіни. Перед смертю вона покликала мене до себе в каюту і звеліла запам’ятати такі слова: “Вільні люди мають запалити вогонь на вершині Комо в ніч святого духа Кахуньї”.
— В ніч святого духа Кахуньї, —монотонним голосом повторив за ним Орнандо. І враз підняв голову. — В ніч святого духа?.. Що ти говориш? Пригадай краще, Тумаяуа. Ніч святого духа через два дні. Може, ти помиляєшся?
— Тумаяуа пам’ятає слова сеньйори Ернестіни.
— Тоді ми будь-що повинні негайно повідомити людей в селищі Курумба, щоб вони піднялись на гору Комо.
Тумаяуа тільки безпорадно знизав плечима. Він нічим не міг зарадити справі. Якщо треба, він хоч зараз піде сам через сельву до Курумба.
Орнандо важко зітхнув. Одному йти не можна. Сельва надто жорстока. Загубивши своє життя, він цим не допоможе друзям.
А звістку треба передати якомога швидше. Від неї залежатиме доля республіки, доля мільйонів людей. За наказом єдиного емігрантського центру всі сили опору в стрімкому пориві мали піднятися проти диктатури Батіса: військові гарнізони приморських міст, робітники нафтових розробок, озброєні групи мешканців сельви. Загонові доктора Коельо належало виконати найважчу місію — оволодівши стратегічними пунктами Гвіанського нагір’я, паралізувати тут значні сили поліції й жандармерії і не дати їм змоги розпалити антинародну війну — своєрідну тропічну Вандею.
— З першими ж променями сонця ми понесемо сигнал в Курумба, — твердо мовив Орнандо. — А ти, Тумаяуа, підеш з росіянами.
Він наблизився до Крутояра. Професор, згорбившись, куняв біля вогню.
— Я потурбую сеньйора, — сідаючи до багаття, сказав Орнандо з властивою йому ґречністю. — Одне запитання.
— Прошу, дорогий друже, — сонно, ледь підводячи повіки, озвався Крутояр.
— Ми знаємо, що ви розшукуєте Ван-Саунгейнлера. Яким маршрутом думаєте ви йти далі?
— Про це я хотів би спитати вас, лицарю сельви, — посміхнувся доброю усмішкою професор, мимоволі милуючись гордовитим профілем креола. — Нам тільки відомо, що є таємнича гора Комо. На картах цивілізованих країн вона ще не позначена, про неї не чули ні академіки, ні географи, ні президенти. Радіограма голландця…
— Вибачте, сеньйоре, радіограми ми не приймали.
— Милий мій Орнандо, біля гори Комо вчинено якусь тяжку трагедію. Серце підказує мені, що там ми зустрінемо й мужнього голландця.
На довгастому обличчі креола проступив скромний, загадковий усміх.
— Я не знаю, про яку трагедію повідомив у своїй радіограмі голландець. Сельва тих районів безлюдна й дика. У нас немає там ні своїх постів, ні друзів. Але скоро… дуже скоро, професоре, гора Комо принесе республіці радісну звістку.
— Ви певні, любий хлопче? — пожвавішав Крутояр.
— Ми самі… — юнак запнувся на слові, почервонів, — пробачте, сеньйоре, скоро ви про все дізнаєтесь.
— Я вірю вам, Орнандо. Робіть своє діло. — До них підійшов Мігель Россаріо, і професор шанобливо припросив його до вогню. — У нас, як бачите, остання нарада перед походом…
Він не договорив фрази. Рушничний постріл розітнувся між деревами, немов удар грому. В наступну мить ватага озброєних людей затопила брудною повінню двір ранчо.
Крутояр не встиг схопитись на ноги, як його повалили на землю і зв’язали. Важкий чобіт вперся йому в груди.
Орнандо з криком: “Нас вистежили!” — вистрелив у якогось дебелого суб’єкта, але в нього вирвали з рук револьвер і ударом кулака збили з ніг.
Таємничі суб’єкти нишпорили по дворищі, чулися удари прикладів по дверях і вікнах, голосна лайка.
Крутояр, з затуманеною головою, підвівся на лікті й побачив, що біля нього лежать із скрученими руками Бунч, Ілько й Мігель.
— Олесю! — закричав він щосили. — Олесю!
Але у відповідь йому пролунав тільки грубий регіт. Ті, що сміялися, стояли півколом навкруги вогню, широкоплечі, засмаглі, з туго набитими патронташами, в крислатих капелюхах. Вузенькі погони горбились на їхніх кремезних плечах.
“Невже поліція?” — майнуло в голові Крутояра.
— Слухайте, сеньйоре, — звернувся Крутояр до довгошийого головоріза, який стояв поряд, — покличте вашого начальника.
Той вибалушив очі, немов до нього звернулися з потойбічного світу, й презирливо сплюнув.
Крутояр, пересилюючи біль у грудях, сів. Такого з ним ще ніколи не було. Його, вченого із світовим ім’ям, поважного члена багатьох академій, зв’язали, мов звичайнісінького злочинця…
Він хотів був знову звернутись до хлопця, який чатував біля них із рушницею, але в цю мить, розштовхуючи охоронців, з темряви вийшов присадкуватий чоловічок у зеленому мундирі. Це був Чорний Себастьян.
Він підійшов до Крутояра і, спинившись за крок від нього, став у розвалькуватій нахабній позі.