Великий день iнкiв
Шрифт:
— Накажіть вашим людям розв’язати мене, сеньйоре Олів’єро! — промовив з гідністю і ледь прихованим роздратуванням Крутояр.
Комісар кивком голови підкликав до себе двох охоронців, коротко щось сказав їм. Ті підняли професора на ноги. Розв’язали йому руки.
— Сеньйоре Крутояр! — аж сплеснув руками Олів’єро, вдаючи страшенно враженого. — Я не впізнав вас!
— Негайно припиніть це знущання! Звільніть моїх друзів!
Себастьян вовкувато озирнувся. Здається, він перестарався. Може, й справді, ще доведеться відповідати за цих суб’єктів…
— Негайно розв’яжіть іноземців! — гукнув він своїм солдатам.
Вдоволено потираючи руки, Олів’єро пройшовся по
— Ми застали порожню оселю.
— І ніяких слідів?
— Ніяких, сеньйоре Олів’єро.
Себастьян Олів’єро пішов у дім. Присвічуючи собі ліхтариком, він похапцем озирнувся по кімнаті. Там було порожньо. Знову Ван-Саунгейнлер втік з-під самого носа… Та він, здається, й не заглядав більше сюди. Бідну пташечку так налякали минулого разу, що в неї й крильця підламалися. Дурний телепень, цей Ортіс! Не зумів вистежити клятого іноземця! Тепер спробуй напасти на його слід. Та ще з росіянами буде мороки, якщо не вдасться приплутати їх до змови. Олів’єро був певний, що Крутояр мав якісь таємничі вказівки для повстанців і що саме тут він зустрінеться з ними. І ось тобі на: ні доктора Коельо, ні голландця!
Підійшовши до професора, Себастьян подивився йому зухвалькувато в очі і сказав:
— Ми вдруге зустрічаємося з вами, сеньйоре. Сподіваюсь, що це буде наша остання зустріч.
— Даремно погрожуєте.
— Ви ще й досі вірите в силу своїх повноважень?
— Вони при мені і ніхто їх не забере в мене.
Рука Олів’єро лягла професорові на плече.
Відвівши Крутояра вбік, комісар неголосно сказав:
— Вам залишається тільки помиритись зі мною, сеньйоре професор.
— Я не бачу підстав для сварки.
— Слухайте, досить грати комедію. Ви виконуєте місію, яка не личить вам. Ніхто не виправдає вас. Представник нейтральної країни в ролі розвідника.
Професор скривився, немов від зубного болю.
— Це просто ідіотизм! Ніякий шантаж вам не допоможе, добродію… Та й, зрештою, чого ви хочете від нас?
— Сеньйоре професор! — підвищив голос до загрозливого тону комісар Олів’єро. — Я хочу знати, кому і яку ви несете звістку від Ернестіни Коельо? Нікому? А-а, ви навіть не бажаєте розмовляти! Що ж, тоді я змушений буду затримати вас. Так, так, тимчасово, звичайно, до зустрічі з полковником Бракватістою. Але запам’ятайте, професоре: із рук полковника ще не виривалася живцем жодна людина. У вас є кілька годин, щоб обдумати все. Чуєте? Кілька годин, сеньйоре професор!
САУК’ЯТО ПАМ’ЯТАЄ ДРУЗІВ
Всю ніч Тумаяуа й Олесь пробиралися непролазними нетрями. Індіянин ішов першим. Коли друзі натикалися на густе плетиво ліан, Тумаяуа брав Олеся за руку і просив:
— Не сердься, твій брат завів тебе в погане місце. Треба вертатись назад.
Олесь брів за своїм поводирем і згадував усе, що привело їх на цю темну нічну стежку. Коли гримнули перші постріли і з лісу, немов стадо диких звірів, вилетіли люди з карабінами в руках, Тумаяуа підскочив до нього і закричав: “Тікай! Твій брат урятує тебе”. І вони побігли прямо в ніч, у невідомість. Мабуть, син лісів Тумаяуа в ту мить забув заповіт своїх батьків, що найстрашніший ворог людини в сельві — самотність. Індіяни ніколи не відходили від своєї стежки, не лишивши після себе умовних позначок. Заблудити в дикій, непролазній гущавині — це значить загинути.
Тепер вони блукали по сельві без їжі й води, сповнені страху й відчаю. Сельва вражала темнотою, загрозливим сичанням, скиглінням, надривним виттям…
Злий дух Курукіра йшов нечутною ходою за двома нерозсудливими мандрівниками і жахав їх своїм демонічним сміхом. Он тріснула гілка під його ногою. Он зашамотіло під його подихом листя у схиленій кроні. По всьому тілу молодого індіянина розлилася терпка млость. Він тремтів, мов у пропасниці. Олесь міцно тримався за його руку і мовчки ковтав сльози. Він не усвідомлював усієї складності ситуації. Йому було просто страшно.
Він боявся ночі й безконечних нетрів, боявся, не дивлячись на те, що поруч ішов мужній Тумаяуа, який знав ліс і вмів розмовляти всіма його мовами. Він умів гарчати, як пантера, тоненько пищати, як інамбу, задихатись, як кайман у болоті, плакати, як сова в темному дуплі… Невже Тумаяуа не виведе його до людей? Зрештою, краще проблукати ніч у цьому пустельному лісі, аніж потрапити до рук отих бандитів, що вдерлися на подвір’я ранчо?
Раптом індіянин упав на землю і забелькотів:
— Прости мене, всемогутній дух Курукіра! Я, нікчемний Тумаяуа, син касіка племені арекунів Палехо, кинув тобі виклик. Не вбивай мене! Не забирай мого серця. Я обіцяю віддячити тобі. Якщо ти випустиш нас із цього лісу, о, гордий дух Курукіра, я принесу тобі в дар шість шкур пуми. Пожалій мене і пожалій мого юного друга!
Потім він підвівся і сторожко озирнувся на всі боки.
— Ходім, Олесю! — промовив неголосно. — Курукіра почув мої слова. Ходім швидше, він не зачепить нас.
Сповнені дитячої віри в швидкий порятунок, вони просувалися далі. Юнаки розмовляли про різні речі, далекі й сторонні. За балачкою вони забували і ліс, і свою самотність, і небезпеку. Тумаяуа дізнався, що за великим морем, про яке він уже не раз чув од свого друга Орнандо, є далека країна білих людей, що там зовсім немає індіян, немає сельви і таких поганих комісарів, як Чорний Себастьян. У тій країні, дізнався Тумаяуа, немає бідних пеонів, а є тільки багаті й щасливі пеони, і всі вони працюють на своїй вільній землі, мають свою худобу, свої великі світлі будинки… Тумаяуа слухав розповідь про сонячні палаци, про школи, де вчаться друзі Олеся, і зрідка пирскав сміхом.
Чудний цей Олесь! Невже він гадає, що Тумаяуа зовсім дурень і повірить у його казки? Може, й справді на його батьківщині живеться краще? Може, їхнього Чорного Себастьяна вбили добрі креоли? Але все інше — то чистісінька вигадка. Ну, та хай говорить — так їм веселіше йти.
І вони йшли — продиралися крізь ліани, обминали грузькі болота, гадючі кубла.
Поволі втома міцною павутиною обплутувала їхні тіла. Ноги ставали неслухняними й чужими.
Олесь першим не витримав:
— Давай спочинемо трошки, бодай кілька хвилин… Я вже ледь переставляю ноги.
Індіянин лагідно глянув на свого білого брата й обвів очима невелику галявину. Осяяна променями ранкового сонця, вона була суха й привітна.
— Ляжемо тут, Олесю, — сказав індіянин, вкладаючись на жовті мохи.
Олесь опустився на землю, скоцюрбився й одразу ж поринув у сон…
Пробудження було раптове. Олесь відчув, як хтось схопив його в обійми і щосили притиснув до землі. На якусь мить хлопець знепритомнів.
Коли він прийшов до пам’яті й розплющив очі, то побачив над собою лише високу пальму, що замріяно погойдувалась під легеньким вітром. Хлопець поворухнувся й відчув, як гостро впиваються в його тіло вірьовки. Він був зв’язаний.