Вельветові джинси
Шрифт:
Хаблак просунувся трохи вперед, йому до смерті захотілося почути, що саме каже лисий, бо майже напевно знав: у тих словах розгадка його останніх турбот і складного пошуку. А лисий раптом присунувся до Шила, дістав з кишені невеличкий пакунок і невловимо швидким рухом сунув його студентові до зовнішньої кишені піджака.
Семенчук підштовхнув Хаблака ліктем, і майор кивнув у відповідь. Вони зрозуміли один одного без слів. Лейтенант одразу розчинився в натовпі, і Хаблак тепер знав, що лисий вже нікуди не дінеться. А він,
Шило постояв трохи в натовпі, Хаблак зовсім близько проштовхався до нього, стояв тепер метрів за два-три й зовсім виразно бачив, як вдоволена посмішка блукала його обличчям. Нарешті Шило засунув руку до кишені, обмацав пакет, зробив якийсь невпевнений рух, либонь, хотів перекласти пакету надійніше місце, та чомусь утримався і, вичекавши паузу, також посунув до виходу.
Хаблак тримався за кілька кроків від студента, мало не дихав йому в потилицю, тепер уже майже не крився, бо, зрештою, знав, що трапиться через кілька хвилин.
Одразу за ворітьми побачив Івана Семенчука — лейтенант пристроївся до нього й гаряче видихнув у вухо:
— За тим лисим пройдою пішли наші хлопці. Сержант Харитонів і ще один. Сержант уже сфотографував його.
— Чудово.
— Студента братимемо?
— Угу.
— Там попереду наша машина. Доведемо до неї?
— Звичайно.
Шило йшов узбіччям, простував легко, розминаючись із зустрічними, посміхався задоволено й навіть наспівував щось — тепер Хаблак майже наздогнав його, йшов за крок — два, міг дотягнутися до студента рукою. А з другого боку прошкував Семенчук, вони взяли Шила в кліщі й чекали лише зручного моменту.
Нарешті Хаблак побачив за поворотом дороги міліцейську машину, вони порівнялися з нею, і тоді Семенчук поклав Шилові руку на плече, легенько стиснув і мовив:
— Не поспішайте. Можна вас на хвилинку?
Студент повернувся до нього здивовано, зробив нетерплячий рух, намагаючись скинути руку з плеча, та Семенчук тримав міцно, й Шило вигукнув роздратовано:
— Ну, чого треба?
Хаблак притулився до студента з лівого боку й прошепотів йому у вухо:
— Тихо, є розмова, і прошу пройти з нами!
— Хто ви? — нараз Шило все збагнув, Хаблак. виразно побачив це з його очей: вони потемнішали, округлилися від жаху, студент зупинився й сіпнувся, однак Хаблак тримав міцно й не дуже ввічливо.
— Міліція, — мовив суворо, — і прошу без ексцесів, Шило, збагнув?
Студент роззявив рота, хрипко втягнув у себе повітря, хотів щось сказати, але тільки гикнув.
— Ну, чого?.. — почав невпевнено, та Хаблак підштовхнув його до машини, й Шило, одразу все усвідомивши, покірно посунув до неї, нахиливши голову й нікого не бачачи.
Уже в автомобілі Хаблак запустив студентові руку до кишені і обережно, двома пальцями, витягнув пакет.
— Що це таке, Шило? — запитав. — І звідки?
Студент подивився на нього спідлоба.
— Яке маєте право? — просичав, проковтнувши слину.
— Ми затримали вас у зв’язку з крадіжками на квартирах у Києві, — пояснив Хаблак, — і ви це дуже добре знаєте.
Шило закопилив губу.
— У вас є постанова на мій?. — затнувся, певно, хотів сказати “арешт”, але мовив: — Затримання…
— Згідно з законом, — пояснив майор, — ми маємо право затримати вас на сімдесят дві години для з’ясування різних обставин. Без прокурорської постанови. Проте, смію завірити, ми матимемо її значно раніше.
— Ця самодіяльність дорого коштуватиме вам! — Шило став потихеньку оговтуватися.
Хаблак дістав хусточку, обережно загорнув пакет.
— Ви не відповіли на поставлене запитання, — нагадав.
— Тут гроші, й вони належать мені.
— Скільки?
— Півтори тисячі.
— Чи не забагато для студента?
— Я працюю, одержую стипендію, ще й батьки допомагають…
— Якими купюрами гроші?
— Це має значення?
— Не знаєте?
— Забув.
— Нічого ви не забули, Шило, цей пакет щойно поклав до вашої кишені лисий чоловік у чорній сорочці. Чи не так? Хто він?
— Ви помиляєтесь. Гроші мої, і я це тверджу.
Хаблак зітхнув: усі початкуючі злодії схожі один на одного. Спочатку не зізнаються ні в чому, навіть в очевидному, та, коли притиснеш їх до стінки, одразу розколюються. Правда, як виявилось трохи згодом, майор помилився в оцінці Шила — студент був досить міцним горішком, і Хаблакові довелося прикласти багато зусиль, поки одержав перші правдиві свідчення.
Хаблак мовив:
— Отже, не хочете зізнатися щиросердно! Я мушу все ж нагадати, що саме це…
— Пом’якшить мою долю?
— Звідки такий досвід? Але ж ви раніше…
— Не притягався, — ствердив Шило. — І тепер — ваша помилка, за яку доведеться розплачуватись. Ви ніколи не пробачалися? — Він подивився Хаблакові у вічі твердо й переконано, і, коли б у майоровій кишені не лежав пакет з грішми, міг засумніватися в своїй правоті.
— Доводилося, — раптом зізнався Хаблак зовсім щиро. — І я шкодую, що завдав цим людям прикрості.
— Ось я й кажу!.. — підвищив голос Шило.
— Помовч! — раптом зло мовив Семенчук. — І скажи спасибі, що я не надів на тебе наручники. Але врахуй, сьогодні ти ще на території мого району, і ми це можемо зробити.
Шило інстинктивно відсунувся від нього, наче шукав у Хаблака захисту. Ситуація видалась майорові дещо кумедною, і він мовив:
— Ось бачиш, що трапляється, коли погано поводяться…
Але студент раптом покрутив головою, витягнув уперед руки, мов простягав їх до наручників, і закричав тонким голосом, майже беззвучно: