Вежа блазнів

Сапковський Анджей

— Ви б, паніматко, спочатку поїсти дали, — обурено сказав раубрітер. — Сидимо тут за столом, як на тризні, голодні, спраглі, аж сором перед гістьми. Відколи це у Кроссігів такі звичаї? Їсти дайте, а про справи потім поговоримо.

— Їжа готується, зараз подадуть. І випити вже несуть. Звичаїв мене не вчи. Вибачте, панове лицарі. А вас, мосьпане, я не знаю… І тебе, гожий юначе…

— Цей велить себе Шарлеєм звати, — згадав про свої обов'язки Буко. — А цей молодик — Рейнмар фон Хагенау.

— Он як. Нащадок славетного поета?

— Ні.

Повернувся Гуон фон Сагар, переодягнений у просторий упелянд з великим хутряним коміром. Відразу ж з'ясувалося, хто користується найбільшим фавором у володарки замку. Гуон негайно отримав печену курку, миску вареників і кубок вина, причому Формоза подала все це особисто. Чарівник, не бентежачись, почав їсти, спогорда

ігноруючи голодні погляди решти компанії. На щастя, решті не довелося довго чекати. На стіл, на превелику загальну радість, в'їхала, поширюючи поперед себе хвилю розкішного аромату, велика миска свинини, тушкованої з родзинками. За нею внесли другу, з горою баранини з шафраном, потім третю, повну різної вареної дичини в соусі, а за усім цим — горщики з кашею. З не меншою радістю присутні зустріли кілька внесених жбанів, наповнених — як негайно було встановлено — подвійним медом і угорським вином.

Компанія взялася до їжі в поважному мовчанні, яке переривало тільки плямкання та тости, що виголошувалися час від часу. Рейневан їв обережно і знаючи міру: пригоди останнього місяця навчили його, які сумні наслідки має обжерливість після тривалого голодування. Він сподівався, що в Бодаку не звикли забувати про слуг, відтак Самсон не приречений постити.

Усе це потривало деякий час. Нарешті Буко фон Кроссіг попустив пояс і ригнув.

— Тепер, — сказала Формоза, справедливо вважаючи, що це був сигнал закінчувати першу страву, — може, час і про інтереси поговорити. Хоча здається мені, що тут немає про що говорити. Позаяк кепський інтерес — Біберштайнова донька.

— Інтереси, паніматко, — сказав Буко, якому випите угорське додало впевненості в собі, — моя справа, при всій повазі. Це я на промисел ходжу, і добро до замку зношу також я. Моя праця тут усіх годує, напуває і вдягає. Я життям ризикую, а коли з волі Божої настане мені гаплик, отоді-то ви і спізнаєте, як вам погано стане. Так що не доскіпуйтеся!

— Ви тільки подивіться! — Формоза взяла руки в боки, повернулася до раубрітерів. — Ви тільки подивіться, як він дметься, мій найменшенький. Він мене годує і вдягає, їй-богу, зі сміху трісну! Гарно б я виглядала, якби тільки на нього розраховувала. На щастя, є в Бодаку глибоке підземелля, у ньому — скрині, а в скринях — те, що туди поклав твій батько, дитинко, і твої брати, упокій, Господи, їхні душі. Вони вміли здобич у дім зносити, вони не дозволяли обвести себе довкола пальця. Доньок вельможам не викрадали, як дурні… Вони знали, що роблять…

— Я теж знаю, що роблю! Пан на Штольці викуп заплатить…

— Іще чого! — перебила його Формоза. — Біберштайн? Заплатить? Дурний ти! Він на донечці хрест поставить, а тебе дістане, помститься. Траплялося вже щось подібне в Лужиці, ти знав би про це, якби вмів слухати. Пам'ятав би, що сталося з Вольфом Шліттером, коли він подібною витівкою зчепився з Фрідріхом Біберштайном, паном на Жарах. Знав би, якою Вольфові Шліттеру пан на Жарах монетою відплатив.

— Я чув про це, — підтвердив байдужим тоном Гуон фон Сагар. — Але й справа ця набула тоді розголосу. Люди Біберштайна напали на Вольфа, покололи списами, як звіра, кастрували, випустили йому кишки. Потім у Лужиці була популярною приказка: «Тягав Вольф разів кілька, поки напоровся на Оленячий Ріг, дізнався, як той коле…»

— Ви, пане фон Сагар, — нетерпляче перебив Буко, — і це для мене ніяка не новина, про все чули, все знаєте, все вмієте. То, може, замість того, щоби поринати у спогади, продемонструєте нам своє медичне мистецтво? Пан Вольдан від болю стогне, Пашко Римбаба кров'ю харкає, у всіх кістки ломить, то, може, замість мудрувати, ви б якого зілля нам наготували? Для чого у вас у вежі робітня? Тільки аби диявола викликати?

— Зважай на те, з ким говориш! — вибухнула Формоза, одначе чарівник заспокоїв її жестом.

— Стражденним справді годиться допомогти у потребі, — сказав він, піднімаючись з-за столу. — Пане Рейнмаре Хагенау, чи ви можете мені пособити?

— Авжеж, — Рейневан теж піднявся. — Звичайно ж, пане фон Сагар.

Вони обидва вийшли.

— Обоє — чаклуни, — пробурчав услід їм Буко. — Старий і молодий. Чортове поріддя…

* * *

Лабораторія чарівника була розташована на найвищому — і явно найхолоднішому — ярусі вежі, з вікон, якби не те, що вже залягла пітьма, напевне, було б видно чималий шмат Клодзької низовини. Як оцінив оком спеціаліста Рейневан, лабораторія була обладнана по-сучасному. На противагу магам і алхімікам старшого покоління,

які полюбляли перетворювати свої робітні на повні різного непотребу барахолки, новочасні чарівники віддавали перевагу лабораторіям, влаштованим й оснащеним по-спартанськи — там було тільки справді необхідне. Крім користі на кшталт порядку й естетики, таке облаштування мало ще й ту перевагу, що полегшувало втечу. Відчувши загрозу з боку Інквізиції, новочасні алхіміки втікали за принципом omnia mea mecum porto [421] , не озираючись на залишене без жалю рухоме майно. А от маги традиційної школи до останнього захищали свої опудала крокодилів, засушених риб-пил, гомункулів, заспиртованих змій, безоари і мандрагори — і закінчували життя на вогнищі.

421

Усе своє ношу з собою (лат.).

Гуон фон Сагар витягнув зі скрині обплетений соломою глечик, наповнив два кубки рубіновою рідиною. Запахло медом і вишнями, отже це, поза сумнівом, був кірштранк [422] .

— Сідай, — він показав на стілець, — Рейнмаре фон Беляу. Вип'ємо. Робити нам нічого. Готових камфорних мазей від синців у мене великий запас, це, як ти здогадуєшся, ліки у Бодаку дуже ходові, краще йде, здається, тільки відвар від похмілля. Я запросив тебе сюди, бо хотів порозмовляти.

422

Вишнева наливка, вишнівка (нім. Kirschtrank).

Рейневан озирнувся. Йому подобався алхімічний інструментарій Гуона, що тішив око чистотою і порядком. Йому подобалися реторта й атанор [423] , подобалися рівнесенько виставлені й позначені відповідними етикетками флакончики з фільтрами й еліксирами. Але найбільше його захопило зібрання книг.

На пюпітрі відкритий, видно, що читаний, лежав — Рейневан відразу впізнав, в Олесниці в нього був такий же примірник, — «Necronomicon» Абдула Альхазреда [424] . Поруч, на столі, стосами лежали інші відомі йому чорнокнижницькі гримуари— «Grand Grimoire», «Статутипали Гонорія», «Clavicula Salomonis», «Liber Yog-Sothothis» [425] , «Lemegeton», а також «Picatrix», знанням якого не так давно похвалявся Шарлей. Були й інші знайомі йому медичні і філософські трактати: «Ars Parva» Галена, «Canon Medicinae» Авіценни, «Liber medicinalis ad Almansorum» Раза, «Ekrabaddin» Сабурабен Саала, «Anathomia» Мондіна да Луцці, «Zohar» кабалістів, «De principiis» Орігена, «Сповідь» святого Августина, «Summa…» Томи Аквінського.

423

Від гебрайського ha-tannut (піч) — алхімічна піч.

424

[Примітка автора] «Necronomicon» Абдула Альхазреда… — зрозуміло, уклін у бік Г. П. Лавкрафта.

425

[Примітка автора] «Liber Yog Sothotis» — вигадав. За зразком Лавкрафта, маестро з Провіденс.

Були там, зрозуміло, й opera magna [426] алхімічної науки: «Liber lucis Mercuriorum» Раймунда Лулла, «The mirrour of alchimie» Роджера Бекона, «Heptameron» П'єтро ді Абано, «Le livre des figures hieroglyphiques» Ніколя Фламеля, «Azoth» Базилія Валентина, «Liber de secretis naturae» Арнольда де Вільянови. Були й справжні раритети: «Grimorium verum», «De vermis mysteriis» [427] , «Theosophia Pneumatica», «Liber Lunae» і навіть горезвісний «Червоний Дракон».

426

Основні твори (лат.).

427

[Примітка автора] «De vermis mysteriis» — хоча використовується в кількох оповіданнях Лавкрафта і становить «бібліографічний канон» міфу Ктульху, «De vermis…» — віддаймо належне — була вигадана Робертом Блоком.