Вежа блазнів
Шрифт:
Пашко Римбаба скотився аж на самий низ сходів, з розгону закотився в залу, на середину, майже під стіл. Якийсь час він лежав там, хапаючи ротом повітря, наче витягнутий неводом короп, потім охнув, застогнав, похитав головою, тримаючись за геніталії. Потім сів.
У залі не було нікого, не рахуючи трупа Вольдана з рогатиною в грудях. І скривленого від болю Губертика, який притискав до живота руку, явно зламану. Зброєносець зустрів погляд Римбаби, показав головою на двері, що вели до виходу у двір. Це було зайве, Пашко ще до того почув шум, крики та розмірене гупання, що долинали звідтіля.
У залу зазирнули налякана служниця і пахолок, достоту як у приспівці: servus cum ancilla [450] .
«Біберштайнівна, — подумав він, — від помсти не втече, з вежі виходу немає. Тому наразі, — подумав він, відчуваючи, як йому спухають яйця, — я покараю її тільки гордою зневагою. Спочатку мені заплатять ті, інші».
450
Лакей зі служницею (лат.).
— Зачекайте, вашу мать! — гаркнув він, накульгуючи у бік виходу в двір і звуків бою. — Оце ж бо я вас!
Двері вежі ходили ходором від ударів. Шарлей матюкнувся.
— Поквапся! — крикнув він — Самсоне!
Самсон Медок виволік зі стайні двох осідланих коней. Грізно рикнув на пахолка, який зіскочив з перекриття. Пахолок утік, блискаючи п'ятами.
— Ці двері довго не витримають, — Шарлей збіг кам'яними сходами, перехопив у нього віжки. — Брама, швидко!
Самсон теж бачив, як у дверях, якими їм вдалося відгородитися від Буко і його друзяк, тріснула і наїжачилася скалками чергова дошка. Залізо дзвеніло об мур і об метал, було зрозуміло, що розлючені раубрітери намагаються вирубати завіси. Справді, не можна було втрачати ні хвилини. Самсон роззирнувся. Брама була зачинена на засув, на балку, додатково забезпечену масивною колодкою. Гігант трьома стрибками опинився при купі дров, висмикнув із пня велику теслярську сокиру, ще три стрибки — і він був уже коло брами. Охнув, підняв сокиру — і з величезною силою опустив обух на колодку.
— Сильніше! — викрикнув Шарлей, позираючи на двері, що вже розліталися. — Лупи сильніше!
Самсон лупнув сильніше. Так, що аж задрижала вся брама і чатівня над нею. Колодка, виріб, мабуть, нюрнберзький, не піддалася, проте гаки, на яких трималася балка, наполовину вилізли з муру.
— Ще раз! Лупи!
Під наступним ударом нюрнберзька колодка тріснула, гаки вивалилися, балка з гуркотом упала.
— Під пахвами, — набравши на пальці мазі з глиняного горщечка, Рейневан стягнув сорочку з плечей і продемонстрував, як накладати. — Намастися під пахвами. І на шиї, ось так. Більше, більше… Сильно втирай… Швидко, Ніколетто. У нас мало часу.
Дівчина якийсь час дивилася на нього, в її погляді недовіра боролася з подивом. Однак вона не сказала ні слова, взяла мазь. Рейневан витяг на середину кімнати дубову лавку. Наростіж відчинив вікно, у лабораторію чорнокнижника ввірвався холодний вітер. Ніколетта здригнулася.
— Не підходь до вікна, — стримав її Рейневан. — Краще… не дивитися вниз.
— Алькасине, — вона подивилася на нього. — Я розумію, що ми боремося за життя. Але чи ти точно знаєш, що робиш?
— Будь ласка, сядь верхи на лаву. Час справді не терпить. Сідай за мною.
— Краще перед тобою. Обніми мене за талію, обніми сильно. Сильніше…
Вона була гаряча. Пахла лепехою і м'ятою, цього запаху не перебив навіть специфічний аромат Гуонової суміші.
— Готова?
— Готова. Ти мене не відпустиш? Не даси мені впасти?
— Швидше загину.
— Не гинь, — вона зітхнула, повертаючи голову, через що їхні губи на мить зустрілися. — Не гинь, будь ласка.
451
[Примітка автора] Fik z okna… — я збагатив льотне заклинання цим потішним, «рихтик шльонським» двовіршем, взятим з казки Станіслава Василевського під такою ж назвою. («Fik z окпа», в: Stanislaw Wasylewski, Basnie polskie, Ludowa Spoldzielnia Wydawnicza 1968). У дослівному перекладі:
Беркиць з вікна, Нічого не торкнувшись.У поетичному:
Гоп — з карнизу. Раз — і донизу.Лава підскочила і здибилася під ними, як норовистий кінь. При всій своїй відвазі Ніколетта не змогла побороти вигуку переляку, щоправда, Рейневан також не зміг. Лава піднялася на сажень, закрутилася, мов скажена дзиґа, лабораторія Гуона розпливлася в них перед очима. Ніколетта стиснула пальці на руках Рейневана, які її обіймали, запищала, але він міг би заприсягтися, що більше від охоти, ніж від страху.
Лава ж тим часом рвонула просто у вікно, в холодну і темну ніч. І відразу ж стрімко спікірувала донизу.
— Тримайся! — крикнув Рейневан. Потік повітря заганяв йому слова назад у горло. — Три-и-има-а-а-айся!
— Сам тримайся! О Бо-о-о-оже-е-е-е!…
— А-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а!
Нюрнберзька колодка відпустила, балка з грюкотом упала. Тієї ж миті з тріском вивалилися двері, які вели у вежу, на кам'яні сходи висипали раубрітери, усі озброєні і всі розлючені, і до того ж настільки засліплені жадобою крові, що Буко фон Кроссіг, який гнався першим, спіткнувся на крутих сходах і повалився просто в купу гною. Решта накинулася на Самсона і Шарлея. Самсон заревів, як буйвол, відганяючи нападників дикими змахами сокири. Шарлей, теж ревучи, утворив навколо себе вільний простір підібраною біля воріт алебардою. Але перевага — у тому числі й у бойовій вправності — була на боці раубрітерів. Відступаючи від різких випадів і підступних змахів мечів, Самсон і Шарлей задкували.
Доти, доки не відчули спинами твердий опір муру.
І отут надлетів Рейневан.
Бачачи, як на очах ростуть кам'яні плити двору, Рейневан закричав, закричала й Ніколетта. Крик, модульований вихором, який перехоплював подих, у воістину пекельне виття, дав набагато кращий результат, ніж сама Рейневанова допомога. Крім Куно Віттрама, який тієї миті подивився угору, ніхто з раубрітерів узагалі не помітив вершників на літаючій лаві. Але виття мало просто-таки руйнівні психологічні наслідки. Вейрах упав навкарачки, Римбаба вилаявся, крикнув і розпластався, поруч звалився Тассіло де Тресков, непритомний, єдина жертва нальоту: лава, пікіруючи у двір, зачепила його, вдаривши в потилицю. Куно Віттрам перехрестився і заповз під візок із сіном. Буко фон Кроссіг скулився, коли краєчок котарді Ніколетти хльоснув його по вуху. Лава ж злетіла стрімко вгору — під акомпанемент ще гучнішого вереску літунів. Ноткер фон Вейрах витріщався на них, роззявивши рота. Йому пощастило, що краєм ока він помітив Шарлея — і в останню мить уникнув удару алебардою. Вейрах учепився за ратище, і вони обоє почали шарпанину.