Вежа блазнів
Шрифт:
Дві супутниці з правого боку не привіталися і, мабуть, навіть не зауважили їх, настільки були зайняті одна одною. Обидві дуже молоді, з розпущеними косами, вони сиділи верхи, одна за другою, на полозі від саней. Відьми пристрасно і ненаситно цілувалися, причому перша, здавалося, ризикувала скрутити собі шию, дотягуючись губами до вуст другої, яка сиділа ззаду. Ця друга була цілком зайнята грудьми першої, вивільненими з-під розстебнутої сорочки.
Ніколетта кхекнула, дивно якось кашлянула, завертілася на лавці, ніби хотіла відсунутися, віддалитися. Він знав, чому вона це робить, бо усвідомлював і своє власне збудження. Його
Небо не знати коли заполонили летючі відьми, тепер вони вже летіли довгою вервичкою чи радше ключем, голова якого губилася десь у люмінесценції хмар. Чарівниці, bonae feminae [452] , — хоча в ключі насправді було й кілька чарівників чоловічої статі — летіли верхи на найрізноманітнішому хатньому причандаллі: від класичних мітел і коцюб — до лавок, лопат, вил, мотик, дишлів, голобель, жердин, кілків з огорож і звичайнісіньких, навіть не очищених від кори, кийків і патиків. Попереду і за літунами мчали кажани, лилики, сови, пугачі та ворони-перевертні.
452
Добрі жінки (лат.), тут — добродійки (ірон.).
— Гей! Побратиме! Привіт!
Він озирнувся. І, що дивно, не здивувався.
Та, котра його покликала, мала на собі свій відьомський чорний капелюх, з-під якого розвівалося вогненно-руде волосся. За нею, ніби фата, летіла шаль із брудно-зеленої вовни. Поруч летіла та, що тоді віщувала, молода, з лисячим личком. Позаду погойдувалася на коцюбі темнолиця Ягна, звичайно ж, не зовсім твереза.
Ніколетта голосно кашлянула й озирнулася. Рейневан знизав плечима, зберігаючи невинний вираз обличчя. Рудоволоса засміялася. Ягна зригнула.
Це була ніч осіннього рівнодення, у народі — Ніч Свята Віяння, магічний початок сезону вітрів, які полегшують віяння зерна. У чарівниць же та в Древніх племен — Мабон, один із восьми шабашів року.
— Гей! — раптом крикнула рудоволоса. — Сестри! Побратими! Пограємося?
Рейневан був не в настрої гратися, тим більше, що уявлення не мав, у чому ця гра мала би полягати. Але лавка вже явно стала частиною зграї і робила те саме, що й зграя.
Помітивши світло багаття, досить численною ескадрою вони спікірували вниз. Мало не зачіпаючись за крони дерев, вони промчали, улюлюкаючи і галалакаючи, над галявиною, над вогнищем, навколо якого сиділи кільканадцятеро людей. Рейневан бачив, що люди дивляться вгору, майже чув їхні збуджені крики. Нігті Ніколетти знову вп'ялися йому в тіло.
Рудоволоса продемонструвала найбільшу зухвалість — спікірувала, завиваючи, наче вовчиця, так низько, що мітлою здійняла з багаття хмару іскор. Потім усі стрімко злетіли вгору, до неба, а їм навздогін неслися крики тих, які зупинилися на привал. «Якби вони мали арбалети, — здригнувся Рейневан, — хтозна, чим закінчилася б ця забава».
Ключ почав спускатися — у напрямку гори, що виринала з лісу, й сама була вкрита лісом. Але це ніяк не могла бути Шленжа, усупереч припущенням Рейневана, який вважав, що саме Шленжа є метою польоту. Як на Шленжу,
— Горохова гора, — здивувала його Ніколетта. — Це Горохова гора. Недалеко від Франкенштейна.
На схилах гори горіли багаття, з-за дерев било угору жовте від живиці полум'я, червоний жар підсвічував магічні випари, які клубочилися в улоговинах. Долинали вигуки, спів, звуки флейт і пищання сопілок, брязкання тамбурина.
Ніколетта коло нього тремтіла, і швидше за все — не тільки від холоду. Він не надто їй дивувався. У нього самого мурашки бігали по спині, а серце, сильно гупаючи, підступило аж під саме горло: він ледве міг ковтати слину.
Біля них приземлилася і власне злазила з мітли вогненноока і розчухрана істота з волоссям морквяного кольору. Її лапи, тоненькі, як патички, були озброєні кривими пазурами шестидюймової довжини. Неподалік шварґотали й перекрикували один одного четверо гномів у шапочках у формі жолудів. Скидалося на те, що всі четверо прилетіли на великому веслі. З іншого боку чалапало, тягнучи за собою пекарську лопату, створіння в чомусь, що нагадувало вивернутий хутром назовні кожух, але це могло бути і натуральне хутро. Відьма в сніжно-білій і надто вже виклично розстебнутій сорочці, проходячи поруч, кинула на них недоброзичливий погляд.
Спочатку, ще під час польоту, Рейневан планував негайно втікати, відразу після посадки він хотів якомога швидше віддалитися, спуститися з гори, зникнути. Не вдалося. Вони приземлилися в групі, громадою, і громада понесла їх, як течія. Кожен рух, який не відповідав би загальному руху, кожен крок в іншому напрямку впадав би у вічі, був би помічений, викликав би підозрі. Рейневан вирішив, що підозр краще не викликати.
— Алькасине, — Ніколетта пригорнулася до нього, явно відчувши, про що він думає. — Ти знаєш таку приповідку: з ринви та під дощ?
— Не бійся, — він подолав опір свого горла. — Не бійся, Ніколетто. Я не дозволю, щоби з тобою сталося щось погане. Виведу тебе звідси. І напевне не залишу.
— Я знаю, — відразу ж відповіла вона, і промовила це так довірливо, так тепло, що до нього негайно повернулися сміливість і впевненість у собі — риси, які, щиро кажучи, він щойно значною мірою був утратив. Він сміливо підняв голову, по-світськи подав дівчині руку. І роззирнувся. З упевненим виразом. Ба, навіть гордовито.
Їх обігнала гамадріада, від якої пахло вологою корою, їх проминув, поклонившись, карлик, з-під верхньої губи якого стирчали зуби, а з-під короткуватої камізельки виступав голий живіт, який блищав, наче кавун. Схожого Рейневан колись уже бачив. На вонвольницькому цвинтарі, у ніч після похорону Петерліна.
На пологому схилі, під кручею, приземлялися наступні. Літунів і літунок дедалі більшало, потрохи починалася товкотнеча. На щастя, організатори подбали про порядок, призначені чергові скеровували тих, хто приземлявся, на галявину, де у спеціально влаштованій загорожі вони здавали на зберігання мітли та інше літаюче причандалля. Там треба було вистояти кілька хвилин у черзі. Ніколетта міцніше стиснула його руку, бо відразу за ними в чергу стала худа істота, закутана в саван, із відповідним могильним запахом. Перед ними ж, нетерпляче і нервово потупуючи ніжками, зайняли місце дві польові мавки, волосся яких було повне сухих колосків.