Вежа блазнів
Шрифт:
— Гжегоже… — Рейневан насилу протиснув слова крізь стиснуте горло. — Тобто, вибачте… Велебний отче… Запевняю, що я не маю нічого спільного з єрессю. Також і мій брат, ручаюся, жертва злочину…
— З порукою за брата обережніше, — перебив його Гжегож Гейнче. — Ти здивувався би, якби дізнався, скільки було на нього доносів, і небезпідставних. Він постав би перед трибуналом. І видав би спільників. Вірю, що тебе серед них не було б.
Гжегож відкинув хребет оселедця, облизав пальці.
— Однак кінець нерозумній діяльності Петера де Беляу, — продовжив він, беручись за другу рибину, — поклало не правосуддя, не кримінальний процес, не poenitentia [540] , а злочин. Злочин, винних у якому я був би радий побачити покараними. Ти теж, правда? Бачу, що теж. Тож знай, що вони будуть покарані, причому незабаром. Знання цього мусить допомогти тобі прийняти рішення.
— Яке… — Рейневан ковтнув слину. — Яке рішення?
Гейнче
540
Розкаяння (лат.)
— Брат Арнульф, — вказав рухом голови інквізитор, — як я чую, недовго молився, швидко закінчив і повернувся до занять. Ревний це чоловік, ревний. Аж занадто. Але він нагадує, що й у мене є обов'язки. Так що переходимо до висновків.
Рейневан зіщулився. І правильно зробив.
— Тебе, дорогий Рейневане, вплутали в неабияку аферу. Тебе перетворили на знаряддя. Співчуваю. Але раз уже ти став знаряддям, то гріх було би тобою не скористатися, а надто для доброї справи і до слави Божої, ad maiorem Dei gloriam. Отже, ти вийдеш на волю. Я витягну тебе з Вежі, захищу й обороню від тих, хто на тебе чигає, а таких намножилося, намножилося чимало. Твоєї смерті прагнуть, наскільки мені відомо, Стерчі, князь Ян Зембицький, коханка Яна Аделя Стерчева, раубрітер Буко фон Кроссіг, а також — із причин, які я ще повинен з'ясувати, — шляхетний Ян фон Біберштайн… Гм, воістину, є причини побоюватися за життя. Але, як було сказано, я візьму тебе під свій захист. Не задарма, ясна річ. Послуга за послугу. Do ut des [541] . А радше: ut facias.
541
[Примітка автора] Do, ut des — «Даю, щоб ти дав»; тут парафраза: «…ut facias» — «..щоб ти зробив».
— Я організую, — інквізитор заговорив швидше, немов декламував заздалегідь вивчений текст, — все так, щоб у Чехії, куди ти вирушиш, це не викликало нічиїх підозр. У Чехії ти встановиш контакти з гуситами, з людьми, яких я тобі вкажу. Тобі не буде важко встановити контакти. Ти ж брат Петера з Беляви, який має заслуги перед гуситами, праведного християнина, мученика за справу, замордованого проклятими папістами.
— Я маю стати… — вичавив із себе Рейневан. — Я маю стати шпигуном?
— Ad maiorem, — знизав плечима Гейнче, — Dei gloriam. Кожен повинен служити, як може.
— Я непридатний… Ні, ні. Гжегоже, тільки не це. Я не погоджуюся. Ні.
— Альтернатива, — інквізитор подивився йому в очі, — тобі відома.
Катований у глибині будинку завив, і відразу після цього заревів, захлинувся ревом. Рейневан і без того здогадувався, якою є альтернатива…
— Ти не повіриш, — підтвердив його здогад Гейнче, — які речі з'ясовуються під час болісних конфесат [542] . Які таємниці зраджуються. Навіть таємниці алькову. Під час розслідування, яке проводить хтось настільки ж ревний, як брат Арнульф, злочинець, коли вже зізнається і розкаже про себе все, починає давати свідчення про інших… Часом аж ніяково буває вислуховувати такі свідчення… Дізнаватися хто, з ким, коли, як… А часом ідеться про духовних осіб. Про черниць. Про дружин, які вважаються вірними. Про дівчат на виданні, які вважаються незайманими. Ради Бога, кожен, гадаю, має такі секрети. Мабуть, страшенно принизливо, коли біль змушує їх виказувати. Такому собі братові Арнульфу. У присутності катів. Га, Рейнмаре? У тебе немає таких секретів?
542
Конфесата (від лат. confessio — зізнання) — зізнання під тортурами.
— Не треба до мене так, Гжегоже, — Рейневан зціпив зуби. — Я все зрозумів.
— Я дуже радий. Справді.
Катований заревів.
— А кого це, — злість допомогла Рейневану подолати страх, — там катують? За твоїм наказом? Кого з тих, із ким я сидів у вежі?
— Цікаво, що ти про це запитуєш, — підняв очі інквізитор. — Бо це справді зразкова ілюстрація моїх міркувань. Був серед в'язнів міський писар із Франкенштейна. Ти знаєш, про кого йдеться? Бачу, що знаєш. Його звинувачували в єресі. Розслідування швидко показало, що обвинувачення було фальшиве, з особистих спонукань, доносителем був коханець його дружини. Я наказав писаря звільнити, а бахура заарештувати, просто так, аби перевірити, чи йдеться виключно про жіночі принади. Бахур, уяви собі, на сам тільки вигляд інструментів негайно зізнався, що це вже не перша міщанка, яку він під виглядом любовних залицянь обкрадає. У свідченнях він трохи плутався, так що деякі інструменти все-таки було застосовано. Ох і наслухався я тоді про інших дружин зі Свидниці, з Вроцлава,
— Бачив.
— Де?
— Не пам…
Рейневан поперхнувся, сполотнів. Гейнче фиркнув.
— Бачиш, як це просто? Гарантую, strappado вже б освіжило тобі пам'ять. Розпусник також не пам'ятав, від кого отримав цей пасквіль і малюночок з папою, але швидко згадав. А брат Арнульф, як ти чуєш, зараз саме перевіряє, чи його пам'ять часом не приховує інших цікавих речей.
— А тебе… — страх, на диво, додав Рейневану відчайдушної сміливості. — Тебе це забавляє. Не таким я тебе знав, інквізиторе. У Празі ти сам насміхався з фанатиків! А тепер? Чим для тебе є ця посада? Усе ще професією чи пристрастю?
Гжегож Гейнче насупив густі брови.
— На моїй посаді, — сказав він холодно, — різниці бути не повинно. І немає.
— Ага, — Рейневан, хоч трясся і цокотів зубами, ішов далі. — Розкажи мені ще що-небудь про славу Божу, про вищу мету і священний порив. Ваш священний порив, оце-то так! Тортури за найменшої підозри, за будь-яким доносом, після першого-ліпшого підслуханого чи добутого шляхом провокації слова. Вогнище за визнання вини, до якого примушено тортурами. Гусит, який чигає за кожним рогом! А я зовсім недавно чув слова поважного священика, який прямо заявляв, що йому йдеться тільки про багатство і владу, а якби не це, то гусити могли би приймати причастя за допомогою клістиру, і це його б нітрохи не хвилювало. А ти, якби Петерліна не вбили, кинув би його до льоху, катував би, змусив би зізнатися і, напевне, спалив би. А за що? За те, що він читав книги?
— Досить, Рейнмаре, досить, — скривився інквізитор. — Стримай запал і не будь тривіальним. Ти ось-ось почнеш лякати мене долею Конрада з Марбурга…
— Поїдеш у Чехію, — жорстко сказав він, трохи помовчавши. — Зробиш те, що я накажу. Служитимеш. І в такий спосіб ти збережеш свою шкуру. І бодай частково відпокутуєш провини брата. А твій брат був винен. І аж ніяк не в тому, що читав книги.
— А фанатизмом мені не докоряй, — продовжував він. — Мені, уяви собі, книги не заважають, навіть хибні та єретичні. Я вважаю, уяви собі, що ніяких книг не можна спалювати, що libri sunt legendi non comburendi. Що навіть помилкові і баламутні погляди можна поважати, можна також, якщо мати дрібку філософського ставлення, зауважити, що на істину ніхто не має монополії, безліч тез, які колись були проголошені помилковими, сьогодні вважаються істинними, і навпаки. Але віра і релігія, яку я захищаю, — це не тільки тези і догми. Віра і релігія, яку я захищаю, — це суспільний лад. Не стане ладу — настане хаос і анархія. А хаосу й анархії бажають тільки злочинці. Злочинців же треба карати.
— Висновок: та нехай би собі Петер де Беляу і його соратники-дисиденти читали на здоров'я Вікліфа, Гуса, Арнольда з Брешії і Йоахима Флорського. Бо Йоахим Флорський — так, але не Фра Дольчіно [543] , не чомпі, не жакерія. Вікліф — так, але не Уот Тайлер. Тут закінчується моя терпимість, Рейнмаре. Я не допущу, щоб тут розплодилися fratricelli і пікарти. Я в зародку задушу Тайлерів і Джонів Боллів, розчавлю новоявлених Дольчіно, Кола ді Ріенці, Петрів з Брюї, Коранд, Желівських, Локвісів і Жижок.
543
Дольчіно (р. н. невід. — 1307), вождь селянсько-плебейського повстання 1304–1307 pp. у північно-західній Італії, спрямованого проти феодальних повинностей і церковної влади.
Чомпі (італ. ciompi) — чесальники вовни й інші наймані робітники мануфактур Флоренції, які підняли повстання у 1378 році. Пікарти (назва дана католицькими силами від Пікардії — вогнища єретичних рухів у середньовіччі) — найрадикальніша ліва течія таборитів у Чехії І пол. XV ст. Розвивали ідеї хіліазму, встановили зрівняльний розподіл у Таборі. Навесні 1421 розгромлені помірними таборитами на чолі з Я. Жижкою.
Джон Болл — ідеолог лолардів, один з керівників повстання Уота Тайлера 1381 року в Англії.
Кола ді Ріенцо (спр. ім'я Нікола ді Лоренцо Ґабріні, 1313–1354), вождь повсталих пополанів (від popolo — народ) у Римі 1347 р. і глава Римської республіки, встановленої в травні 1347 р. (існувала до грудня 1347 р.) і серпні 1354 р.
Петро з Брюї був першим відомим єретиком, спаленим за свої переконання (в 1124 році). Вимагав скасування церковної ієрархії. Вацлав Коранда (бл. 1390 — бл. 1453) — один з ідеологів пікартів. Послідовник Мартіна Гуски, прихильник збройної боротьби. Помер у в'язниці.
Ян Желівський (р. н. нев. — 1422) — чеський священик-гусит, вождь празьких радикальних гуситів, очолив повстання 30 липня 1419 р. Вбитий або страчений поміркованими гуситами.
Локвіс (Красномовець) — Мартін Гуска (р. н. нев. — 1421) — священик з Моравії, ідеолог пікартів, спалений поміркованими таборитами. Вимагав ліквідації станової і майнової нерівності, скасування культу і релігійних таїнств, які називав забобонами.