Вежа блазнів
Шрифт:
Його кінь, могутній вороний жеребець, тяжко брикнув, ніби рвався в атаку. Жеребець весь, аж по ніздрі, був покритий чорною попоною, прикрашеною на клубах Сулимою [77] , гербом лицаря. Рейневан дивувався, як же це він відразу не розпізнав цей славетний знак, та ще й такий нетиповий у польській геральдиці — і за почесною фігурою, і за мобіліями [78] .
— Ти чого такий мовчкуватий? — зненацька запитав Завіша. — Їдемо, їдемо, а ти якщо за весь цей час десяток слів зронив, то таки не більше. Та й то коли тягти тебе за язика. Дуєшся на мене? Про Грюнвальд ідеться, га? Знаєш що, хлопче? Я міг би тебе запевнити, що ніяк не можу бути тим, хто вбив твого батька. Мені було б зовсім не важко сказати, що я не міг би із твоїм батьком зіткнутися в бою, бо краківська хоругва була в центрі бойового порядку польсько-литовських
77
Сулима — польський лицарський герб; як і інші найдавніші польські герби, він належав не одному шляхетному роду.
78
Почесна фігура — зображення у верхній частині поділеного навпіл щита. Мобілії — геральдичні символи в нижній частині, що походять з давніх племінних знаків. Для польської геральдики поділ поля щита на частини був нетиповим.
79
День Грюнвальдської битви, 15 липня.
— Батько, — відкашлявся Рейневан, — носив на щиті…
— Я не пам'ятаю гербів, — різко й досить грубо перебив Сулимець. — У загальній сутичці вони не мають для мене жодного значення. Важливо, в який бік повернута голова коня. Якщо в бік, протилежний тому, в який повернута голова мого жеребця, то я рубаю, хоч би в того лицаря й сама Богородиця була на щиті. Зрештою, коли кров поналипає на пил, а пил — на кров, то й так на щитах дідька лисого побачиш. Повторюю, Грюнвальд — то була битва. А в битві — як у битві. І на цьому покінчимо. Не дуйся на мене.
— Та я й не дуюся.
Завіша трохи притримав коня, піднявся в сідлі й перднув. З придорожніх верб зірвалися наполохані галки. Почет лицаря з Гарбова, у складі сивоволосого зброєносця і чотирьох озброєних пахолків, який їхав позаду, завбачливо тримався віддалік. І зброєносець, і пахолки їхали на чудових конях, а одяг мали багатий і чистий. Як і годиться слугам того, хто був крушвіцьким і спишським старостою і стягував, як подейкували, орендну плату круглим рахунком із тридцяти сіл. Однак ні зброєносець, ні пахолки не скидалися на шовкових панських пажів. Зовсім навпаки, вони мали вигляд міцних зарізяк, а зброю, якою вони були обвішані, аж ніяк не можна було би назвати парадною оздобою.
— Значить, — почав Завіша, — ти не дуєшся. То чого ж тоді ти такий мовчазний?
— Бо здається мені, — наважився сказати Рейневан, — що це ви більше дуєтеся на мене. І знаю чому.
Завіша Чорний повернувся в сідлі й довго вдивлявся у нього.
— От, — промовив він нарешті, — озвалася жалібним голосом покривджена невинність. То знай же, синку, що нікуди це не годиться — грати чужих жінок. І якщо хочеш знати мою думку, це підлий вчинок. І заслуговує на покарання. Щиро кажучи, ти в моїх очах нітрохи не кращий за того, хто зрізає в натовпі гаманці або обкрадає курники. І той, і інший, думаю собі, — дрібний негідник, мізерний ґунцвот, якому вдалося скористатися з оказії.
Рейневан не прокоментував.
— Давно тому був у Польщі звичай, — продовжував Завіша Чорний, — коли упійманого любителя чужих дружин відводили на міст і до цього мосту залізним цвяхом прибивали його мошонку з яйцями. А поруч із перелюбником клали ножа. Мовляв, якщо хочеш на волю, то можеш собі відрізати.
Рейневан не прокоментував і цього разу.
— Зараз уже так не прибивають, — зітхнув лицар. — А шкода. Мою пані Барбару легковажною не назвеш, проте як подумаю, що її хвилину слабкості, може, використовує там, у Кракові, який-небудь джинджик, якийсь, хлопче, подібний до тебе красунчик… А, та що тут говорити…
Тишу, яка настала на кілька хвилин, знову перервала з'їдена лицарем капуста.
— Та-а-а-к, — полегшено простогнав Завіша і подивився на небо. — Але знай, хлопче, що я тебе не засуджую, оскільки лише тому каміння метати личить, хто сам без гріха. І таким-от робом усе це підсумувавши, давай-но вже більше до цієї розмови не повертатися.
— Любов — то велика річ, і багато в неї імен, — промовив Рейневан злегка ображеним тоном. — Слухаючи пісень і романсів, ніхто не присікується ні до Трістана й Ізольди, ні до Ланселота й Гіневри, ні до трубадура Гільйома де Кабестена і мадам Маргарити з Руссільйона. А нас з Аделею пов'язує аж ніяк не менш велика, палка й щира любов. І на тобі маєш, усі немов заповзялися…
— Якщо ця любов така велика, — Завіша вдав, ніби зацікавився, — то чому ти не біля своєї коханої? Чому fugas chrustas [80] ,
— Не так воно просто, — Рейневан густо спалахнув, аж йому побагряніли лиця. — Що ж їй з того, якщо мене схоплять і уб'ють? Про себе самого я вже й не згадую. Але спосіб я знайду, не бійтеся. Хоч би й переодягнувшись, як Трістан. Любов завжди переможе. Amor vincit omnia. [81]
80
Втікаєш у кущі (лат. макаронізм).
81
Любов усе переможе (лат.).
Завіша знову звівся в сідлі й перднув. Важко було оцінити, чи це був коментар, чи тільки капуста.
— Єдина з цього диспуту користь, — сказав він, — що ми побалакали, бо тоскно було їхати мовчки, з похнюпленим носом. Балакаймо далі, юний пане сілезцю. На якусь відсторонену тему.
— А чому, — наважився за якийсь час Рейневан, — ви цим шляхом їдете? Хіба не ближче з Кракова на Мораву через Ратибор? І Опавсько?
— Може, й ближче, — погодився Завіша. — Але я, бач, ратиборців терпіти не можу. Недавно померлий князь Ян, царство йому небесне, був неабиякий сучий син. Він підіслав убивць до Пшемека, сина цешинського князя Ношака, а я і Ношака знав, і Пшемек був мені другом. Так що ратиборською гостинністю я ані колись не користувався, ані тепер не буду, бо синулько Янів, Міколаєк, кажуть, доблесно ступає слідами батька. Крім того, я зробив гак, бо було про що з Кантнером поговорити в Олесниці, я вирішив повторити йому те, що сказав про нього Ягайло. До того ж дорога через Нижній Шльонськ зазвичай багата на атракції. Хоч бачу тепер, що така її слава трохи перебільшена.
— А! — зметикував Рейневан. — От чому ви в повному обладунку їдете! І на бойовому коні! Бійки шукаєте? Я вгадав?
— Вгадав, — спокійно визнав Завіша Чорний. — Казали, у вас тут аж кишить раубрітерами [82] .
— Не тут. Тут безпечно. Тому-то так людно.
Справді, на брак товариства нарікати вони не могли. Самі, щоправда, вони не наздогнали нікого, і їх ніхто не обганяв, зате в протилежному напрямку, із Бжега до Олесниці, рух був жвавий. Вони розминулися вже з кількома купцями на тяжко завантажених возах, які залишали за собою глибокі колії, під ескортом кільканадцяти озброєних людей із винятково бандитськими пиками. Проминули пішу колону нав'ючених баклагами дігтярів, про наближення яких заздалегідь стало відомо з різкого запаху дьогтю. Розминулися з групкою кінних хрестоносців із Зіркою, пройшли повз молодого йоанніта з личком херувима, що подорожував зі зброєносцем, минули погоничів, які гнали волів, а також п'ятьох підозрілих на вигляд пілігримів, котрі, хоч вони цілком ґречно запитали дороги на Ченстохову, в очах Рейневана підозрілими бути не перестали. Розминулися з голіардами, які їхали на драбинястому возі, веселими і не зовсім тверезими голосами горланячи «In cratere meo» [83] , пісню, складену на слова Гуго Орлеанського. А тепер оце — лицаря з жінкою і невеликим почтом. Лицар був у розкішному баварському обладунку, а здиблений двохвостий лев на щиті засвідчував належність до великого роду Унругів. Лицар — це було видно — вмить розпізнав герб Завіші, відтак привітав його поклоном, але таким гордовитим, щоб було зрозуміло, що не гірші Унруги за Сулимців. Одягнена у світло-фіолетову сукню супутниця лицаря їхала по-дамському на гарній каро-гнідій кобилиці і не мала — о диво! — жодного головного убору, вітер вільно грався її золотим волоссям. Проїжджаючи повз них, жінка підняла голову, злегка усміхнулася й подарувала Рейневанові, який вирячився на неї, такий зелений і промовистий погляд, що юнак аж затремтів.
82
Лицарі-розбійники, грабіжники (нім. Raubritter).
83
«У моїй чаші» (лат.).
— Ой-ой, — сказав Завіша, коли ті вже від'їхали. — Не помреш ти, хлопче, своєю смертю.
І перднув. Із силою бомбарди середнього калібру.
— Щоб довести, — сказав Рейневан, — що я на вас за ваші кпини й шпильки зовсім не ображаюся, я вилікую вас від цих здуттів і газів.
— Цікаво, як це.
— Побачите. Хай-но лише трапиться пастух.
Пастух трапився досить навіть швидко, але, вздрівши, як до нього з тракту звертають вершники, кинувся у паніці втікати, упірнув у хащі й зник, немов якийсь сон золотий. Залишилися тільки бекаючі вівці.