Вежа блазнів
Шрифт:
— Я не боюся, — хрипко озвалося створіння. Усі аж остовпіли. Створіння ж простягнуло лапу. Рейневан був би відскочив, якби міг, проте він боявся навіть поворухнутися. І раптом з подивом усвідомив, що лапа вказує на герб на щиті Завіші. Потім, на його ще більший подив, створіння вказало на казанок з відваром трав.
— Сулима і Травник, — прохрипіло створіння. — Справедливість і знання. Чом же мені боятися? Я не боюся. Мене звати Ганс Майн Ігель.
— Вітаємо тебе, Гансе Майн Ігелю. Ти не голодний? Чи, може, хочеш пити?
— Ні. Тільки посидіти. Послухати. Бо почув, як розмовляють. І прийшов послухати.
— Ти — наш гість.
Створіння наблизилося до багаття, згорнулося клубочком, завмерло.
— Та-ак, — знову дуже спокійно промовив Завіша. — На чому це я зупинився?
— На тому… — Рейневан
— Атож… — прохрипів Ганс Майн Ігель.
— Ага, — спокійно сказав Сулимець, — так воно і було. Nec Hercules, вони нас перемогли. Їх була купа, гуситів себто. Нам і так неабияк пощастило, що на нас навалилася калішська кіннота, адже таборитські ціпники не знають таких слів, як «пардон» або «викуп». Коли мене врешті-решт вибили із сідла, хтось із тих, хто залишався біля мене, Мертвич чи Раровський, устиг крикнути, хто я такий. Що я був під Грюнвальдом з Жижкою і Яном Соколом з Ламберка.
Рейневан тихо зітхнув, почувши знамениті імена. Завіша довго мовчав.
— Те, що було потім, — сказав він врешті-решт, — ви маєте знати. Бо те, що було потім, не може дуже відрізнятися від легенди.
Рейневан і Ганс Майн Ігель мовчки кивнули головами. Минуло чимало часу, перш ніж лицар заговорив знову.
— Тепер, — сказав він, — так щось мені здається, що я собі під старість заробив на анафему чи що. Тому що коли мене з полону викупили і я повернувся до Кракова, то я про все, що тоді, у день Трьох Царів, бачив під Німецьким Бродом, а також все те, на що дивився наступного дня, після здобуття міста, розповів королю Владиславові. Просто розповів. Не дораджував, не ліз із власною думкою, не судив і не засуджував. Просто розповідав, а він, старий хитрий литвин, слухав. І до нього доходило. І ніколи, хлопче, будь певний, нехай навіть сам папа сльози литиме з приводу загрози для святої віри, а Люксембуржець буде лютувати і погрожувати, старий хитрий литвин не пошле на чехів польського і литовського лицарства. І зовсім не через злість на Люксембуржця за вроцлавське рішення [91] , і аж ніяк не за переговори в Пожоні стосовно розділу Польщі, а завдяки моїй розповіді. І зробленого з неї єдино правильного висновку, що польське і литовське лицарство потрібні проти хрестоносців, і нерозумно, зовсім безглуздо було б топити його в Сазаві, Влтаві чи Лабі. Ягайло, вислухавши мою розповідь, нізащо не приєднається до походів проти гуситів. Завдяки, як уже було сказано, мені. Тому я їду на Дунай, на турків, перш ніж мене відлучать від церкви.
91
Це рішення, абсолютно несправедливе стосовно Польщі, оголосив у 1420 році у Вроцлаві король римський, чеський і німецький Сигізмунд Люксембурзький, обраний посередником у суперечці між Польщею та орденом хрестоносців.
— Жартуєте, — промимрив Рейневан. — Та де б вас… Яке відлучення? Такого лицаря, як ви… Жартувати зволите.
— Авжеж — кивнув головою Завіша. — Авжеж, зволю. Але страх є.
Якийсь час вони мовчали. Ганс Майн Ігель тихо сопів. Коні в темряві неспокійно пофиркували.
— Невже, — ризикнув Рейневан, — це кінець лицарям? І лицарству? Піхота, щільна і дисциплінована, пліч-о-пліч, не тільки вистоїть проти кінних панцирників, а й навіть зуміє їх розбити? Шотландці під Баннокбурном, фламандці під Куртре, швейцарці під Семпахом і Моргартеном, англійці під Азенкуром, чехи на Віткові й під Вишеградом, під Судомиром і Німецьким Бродом… Може, це кінець… епохи? Може, закінчується час лицарства?
— Війна без лицарів і лицарства, — відповів, помовчавши, Завіша Чорний, — мусить врешті-решт перетворитися на звичайне вбивство. І, як наслідок цього, на винищення цілих народів. Ні в чому такому я не хотів би брати участі. Але аж так швидко це не настане, тож не думаю, що я до цього доживу. Між нами кажучи, і не хотів би дожити.
Надовго запанувала тиша. Багаття догоряло, поліна жевріли рубінами, час від часу бухаючи синюватим полум'ям чи гейзером іскор. Котрийсь із пахолків захропів. Завіша тер чоло долонею. Ганс Майн Ігель, чорний, як згусток пітьми, ворушив вухами. Коли в
— Любов, — раптом озвався Ганс Майн Ігель, — має багато імен. А тобі, юний Травнику, саме вона визначатиме долю. Любов. Життя врятує, коли ти навіть і знати не будеш, що це саме вона. Тому що багато імен у Богині. А ще більше — облич.
Рейневан вражено мовчав. Тим же, хто відреагував, був Завіша.
— Так-так, — сказав він. — Пророцтво. Як і будь-яке — малозрозуміле, як і будь-яке — годиться до всього й водночас ні до чого не придатне. Лише без образи, пане Гансе. А для мене? Чи є що-небудь для мене?
Ганс Майн Ігель ворухнув головою і вухами.
— На великій ріці, — сказав він нарешті своїм невиразним, хрипкуватим голосом, — стоїть на горі град. На горі, а вода його омиває. А зветься: Голубиний Град [92] . Погане місце. Не їдь туди, Сулима. Погане місце для тебе той Голубиний Град. Не їдь туди. Зверни із дороги.
Завіша довго мовчав, було видно, що поринув у роздуми. Він мовчав так довго, що Рейневан вирішив, що Завіша перемовчить дивні слова дивної нічної істоти. Однак помилився.
92
Йдеться про місто Голубац над Дунаєм (нині це територія Сербії, недалеко від Белграда). Завіша Чорний в 1428 році справді був узятий в полон турками і вбитий під цим «Голубиним Градом».
— Я, — урвав своє мовчання Завіша, — меча залізного чоловік [93] . Я знаю, що мене чекає. Знаю свою долю. Знаю її вже майже сорок років, іще з того дня, як узяв у руки меч. Але я не буду озиратися. Не обертатимуся на залишені за конем гундсфельди [94] , псячі могили і королівські підступи, на підлість, на ницість та на безбожність духу. Я не зверну з обраного шляху, милостивий Гансе Майн Ігелю.
Ганс Майн Ігель не промовив ані слова, але його величезні очі спалахнули ще яскравіше.
93
«Меча залізного чоловік» є доволі впізнаваною цитатою із незакінченої драматичної поеми Юліуша Словацького «Завіша Чорний».
94
Болеслав III Кривоустий відбив вторгнення в Шльонськ німецького імператора Генріха V та завдав йому поразки у 1109 р. в битві під Глоговом (нім. Гундсфельд (Псяче Поле)), недалеко від Вроцлава (нім. Бреслау) на ріці Одра (нім. Одер). Після цієї битви, згідно з легендою, вбитих німців не встигали хоронити по-християнськи, і собаки пожирали мертві тіла. Про це пише, наприклад, Генрик Сенкевич у «Хрестоносцях» (II том, XXXV), і можна вважати, що саме Сенкевич є автором цієї інтерпретації. Зараз Гундсфельд знаходиться на території Польщі і називається Псє Полє.
— Тим не менше, — Завіша Чорний потер чоло, — я волів би, щоб, як і Рейневанові, ти напророкував мені любові. Не смерті.
— Я також, — сказав Ганс Майн Ігель, — волів би. Бувайте.
Створіння раптом збільшилося, дуже настовбурчило шерсть. І зникло. Розчинилося в мороці, у тому самому мороці, з якого виринуло.
Коні форкали й тупцювали в темряві. Пахолки хропіли. Небо світлішало, над верхівками дерев блідли зорі.
— Надзвичайно, — сказав Рейневан. — Це було надзвичайно.
Сулимець, вихоплений із дрімоти, підняв голову.
— Що? Що надзвичайно?
— Цей… Ганс Майн Ігель. Знаєте, пане Завішо, що… Ну, я мушу визнати… Ви в мене викликали захват.
— Чим?
— Коли він виринув із пітьми, ви навіть не здригнулися. Ба, та у вас навіть голос не затремтів. А як ви потім із ним розмовляли — це було просто дивовижно… А то ж була… Нічна істота. Нелюдь… Чужий нам…
Завіша Чорний з Гарбова довго дивився на нього.
— Я знаю безліч людей… — відповів він нарешті дуже серйозним голосом, — безліч людей, набагато для мене чужіших.