Вежа блазнів
Шрифт:
— Колесо, — констатував факт Рейневан, підходячи. — Маєте клопіт, правда?
— Гірший, ніж думаєте, — відповіла, розмазуючи по спітнілому чолі дьоготь, молода, рудоволоса і гарна, хоча й трохи занадто повна жінка. — Віська у нас зломилася.
— Гм. Ну то без коваля не зрушите.
— Вай-вай! — схопився за лисячу шапку другий із подорожніх, бородатий єврей у скромній, проте доглянутій та аж ніяк не убогій одежині. — Господи Ісаака! Біда! Нещастя! Що ж нам робити?
— Ви їхали, — здогадався Рейневан, бачачи, в який бік показував дишель, — на Стшелін?
— Ви вгадали, молодий пане.
— Я допоможу вам, а ви за те
— Легко здогадатися… — єврей ворухнув бородою, а його очі хитро зблиснули. — Що ви шляхтич, молодий пане, і що не з простих — це видно. А де ж ваш кінь? Хоч ви й не Ланселот, — та що, возом думаєте подорожувати? Проте нехай. Очі маєте добрі. Я — Хірам бен Еліезер, рабин бжегського кагалу. У дорозі до Стшеліна…
— А я, — весело перебила його рудоволоса жінка, наслідуючи спосіб висловлювання єврея, — Дорота Фабер. На шляху в широкий світ. А ви, молодий пане?
— Мене звати, — після недовгого вагання вирішив сказати Рейневан, — Рейнмар Беляу. Послухайте. Зробімо так. Якось мусимо стягнути віз із містка, тоді випряжемо кобилу, я на ній охляп скочу із цією віссю в передмістя Олави до коваля. Якщо треба буде, то й коваля сюди привезу. Ану, за роботу!
Та виявилося, що все не так просто.
Від Дороти Фабер користі було мало, від старого рабина — жодної. Хоч худюща шкапа завзято гамселила копитами об підгнилі колоди та впиралася в хомут, віз посунувся не більше Рейневан сам-один
підняти його не зміг би. Тож врешті-решт вони повсідалися біля зламаної осі і, важко дихаючи, почали розглядати міног і пічкурів, від яких аж ворушилося піщанисте дно річки.
— Ви казали, — запитав Рейневан рудоволосу, — що ви на шляху в широкий світ. І куди ж провадить ваш шлях?
— За шматком хліба, — невимушено відповіла та, витираючи носа тильним боком долоні. — Поки що, раз уже пан єврей милостиво взяв мене на воза, їду з ним до Стшеліна, а потім, хтозна, хоч би й до самого Вроцлава. Я завжди знайду роботу за своєю професією, але все-таки хотілося б якнайліпшої.
— За вашою… професією? — до Рейневана почало доходити. — Це… це значить… що…
— Ось-ось. Я… Як це ви кажете… Ця, ну… Блудниця. Донедавна була в бжегському борделі «Під короною».
— Розумію, — серйозно кивнув головою Рейневан. — І ви їхали разом? Ребе? Ти? Взяв на віз… Гм… Куртизанку?
— А чого б то я мав не взяти? — широко розплющив очі ребе Хірам. — Узяв. Таж, прошу пана, я би почувався жахливим ханжею, якби того не зробив.
Замшілі колоди задвигтіли від кроків.
— Маєте клопіт? — запитав один із трьох чоловіків, що вийшли на міст. — Може, допомогти?
— Добре було б, — визнав Рейневан, хоча неприємні пики добровільних помічників та їхні бігаючі очі йому дуже, ну просто дуже не сподобалися. Як виявилося, не дарма. Одразу ж після того, як кілька пар міцних рук зіштовхнули віз із колод і він опинився на лужку за містком, найвищий із трьох типів, зарослий бородою по самі очі, заявив, розмахуючи дрючком:
— Ну! Роботу зроблено, теперка тра платити. Випрягай, пархатий, коня, скидай шубу, жени калитку. Ти, паничу, знімай куртку і вилазь із чобіт. А ти, красулько, вилазь із усього, що на тобі, інакше тобі прийдеться платити. Ану, до голої дупи!
Камрати зареготали, вишкіряючи свої попсуті зуби. Рейневан нахилився і підняв кілок, яким підважував віз.
— Диви-но, — тицьнув у його бік дрючком бородатий, —
Субчики спритно відскочили від свистячого кола, яким оточив себе Рейневан, один напав ззаду і вправним копняком під коліно повалив хлопця на землю, але ж і сам завив та заточився, прикриваючи очі від пазурів Дороти Фабер, яка сіла йому на карк. Рейневан дістав дрючком по плечах, скулився під копняками й ударами кийків, побачив, як один з типів ударом кулака звалив єврея, який спробував було втрутитися. А потім побачив чорта.
Розбійники почали кричати. Страшно.
Те, що напосілося на розбійників, було, звісно, ніяким не чортом. Був то величезний смоляно-чорний пес у нашийнику, наїжаченому голками. Пес метався поміж розбійниками, немов чорна блискавка, а нападав не як пес, а як вовк. Рвав іклами і відпускав. Щоби взятися за іншого. Щоби кусати за литки. За стегна. За задниці і ще дещо. А коли вдавалося — за руки і за лице. Вереск розбійників став навдивовижу пронизливим. Аж волосся ставало сторч.
Пролунав голосний, із переливами свист. Чорний собацюра тої ж миті відскочив від розбійників, сів і завмер з настовбурченими вухами. Ніби статуя з антрациту.
На міст виїхав вершник. Вбраний у короткий сірий плащ, стягнутий срібною пряжкою, облягаючий вамс [109] і шаперон [110] із довгим хвостом, який спадав на плече.
— Щойно тільки сонце опиниться понад вершечком он тієї ялини, — голосно промовив вершник, випроставши в сідлі вороного огиря свою аж ніяк не могутню фігуру, — я пущу Вельзевула вашим слідом, мерзотники. Ось скільки у вас часу, негідники. І оскільки Вельзевул бігає швидко, раджу вам не баритися. А от чого не раджу, то це зупинятися, як уже побіжите.
109
Верхній одяг з відкритою горловиною.
110
Популярний у середньовіччі головний убір, переважно у формі тюрбана. Як правило, мав довгого «хвоста» — ліріпіпу.
Негідникам не треба було казати двічі. Вони побігли до лісу, накульгуючи, зойкаючи і боязко озираючись. Вельзевул же, ніби знаючи, чим їх страшніше налякати, дивився не на них, а на сонце і верхівку ялини.
Вершник вйокнув до жеребця. Під'їхав ближче, з висоти сідла подивився на єврея, Дороту Фабер і Рейневана, що якраз підводився з землі, обмацуючи ребра і витираючи кров з носа. При цьому від уваги юнака не сховалося, що особливо уважно вершник придивлявся до Рейневана.
— Ну-ну, — сказав той нарешті, — класична ситуація. Як у казці. Болото, міст, колесо і великі клопоти. Та ще й порятунок, як на замовлення. Чи ви, бува, не прикликали когось на допомогу? Не боїтеся, що я накажу вам підписати цирографи [111] ?
111
Власноручно підписане письмове зобов'язання (заст.).