Вежа блазнів

Сапковський Анджей

Рейневан був веселий і щасливий. І мав на те причини.

Йому не вдалося, попри всі зусилля, ні зустрітися, ні попрощатися з недавніми супутниками, і він шкодував за цим. Особливо ж його розчарувало таємниче зникнення Урбана Горна. Але якраз спогад про Горна надихнув його діяти.

Крім гнідого жеребчика з білою стрілкою на чолі, канонік Отто додатково обдарував його на дорогу капшуком, що був до того ж набагато важчим, ніж калитка, отримана тиждень тому від Конрада Кантнера. Зважуючи капшук у руці та з ваги здогадуючись, що всередині аж ніяк не менше тридцяти празьких грошів, Рейневан вкотре переконувався у вищості духовного стану над лицарським.

Цей капшук змінив його долю.

Річ у тім, що в одному зі стшелінських

шинків, які він відвідав у пошуках Горна, Рейневан зустрів фактотума [152] каноніка, отця Феліціяна, який похапцем виїдав з ринки засмажену грубими кружальцями ковбасу і запивав жир важким місцевим пивом. Рейневан, як тільки побачив його, відразу ж зрозумів, що треба зробити. Йому навіть не довелося докладати для цього зайвих зусиль. Ксьондзик, побачивши капшука, аж облизався, і Рейневан вручив йому його без найменшого жалю. І навіть не рахуючи, скільки ж там насправді було грошей. Звичайно, він негайно отримав усю необхідну інформацію. Отець Феліціян сказав усе, ба більше, він був готовий додатково видати кілька секретів, почутих на сповіді, однак Рейневан чемно відмовився, оскільки імена покаянних ні про що йому не говорили, а їхні гріхи і грішки не цікавили його взагалі.

152

Довірений слуга (з лат. fac totum — роби все).

Він виїхав зі Стшеліна вранці. Майже без шеляга за душею. Однак веселий і щасливий.

Проте їхав він зовсім не туди, куди велів канонік. Не головним трактом на захід, через Дубові гори, південним підніжжям Радуні до Свидниці та Стжегома. Цілком усупереч категоричній забороні, повернувшись до масиву Радуні і Шленжі спиною, Рейневан їхав на південь, угору за течією Олави, дорогою, що вела до Генрикова і Зембиць.

Він випростався в сідлі, ловлячи ніздрями чергові приємні запахи, принесені вітром. Пташки співали, пригрівало сонечко. Ах, який прекрасний був увесь світ! Рейневанові хотілося закричати з радості.

Прекрасна Аделя, Гельфрадова дружина — про що сказав йому отець Феліціян в обмін на капшук вагою близько тридцяти грошів, — хоч, здавалося, була взята в облогу своїми швагерами Стерчами у ліготському монастирі цистерціанок, спромоглася-таки втекти й обдурити переслідувачів. Вона втекла до Зембиць, щоб зачаїтися там у монастирі кларисок.

«Щоправда, — розповідав ксьондзик, вилизуючи ринку, — щоправда, зембицький князь Ян, довідавшись про все, суворо наказав монашкам видати дружину свого васала. Він посадив її під домашній арешт, поки не буде з'ясовано питання імовірного чужолозтва. Одначе, — тут отець Феліціян міцно відригнув кислим пивним духом, — хоча гріх і волає о пімсту, ця жінка в Зембицях у безпеці, з боку Стерчів їй уже не загрожують ні самосуд, ні насилля, ні кривда. Князь Ян, — тут отець Феліціян висякався, — недвозначно застеріг Апеча Стерчу, ба навіть пригрозив йому на допиті пальцем. Ні, Стерчі вже не зможуть зробити братовій нічого поганого… Кишка у них затонка».

Рейневан спрямував гнідого через жовтий від коров'яку і фіолетовий від люпину луг. Йому хотілося сміятися і кричати з радості. Аделя, його Аделя, показала Стерчам дулю, зробила з них дурнів і тюхтіїв, обвела їх навколо пальця. Вони думали, що обклали її в Ліготі, а вона — шасть! І тільки її й бачили. Ох, як, напевно, шаленів Віттіх, як лаявся і метав безсилі прокльони Морольд, як кров ледь не залила Вольфгера! А Аделя галопом, уночі, на сивій кобилі, з розвіяною косою…

«Чекай-но, — схаменувся Рейневан. — В Аделі немає коси».

«Мені треба взяти себе в руки, — подумав він холоднокровно і вдарив жеребчика під боки. — Адже Ніколетта, амазонка зі світлою, як солома, косою, нічого для мене не значить. Так, вона врятувала мене, відвела від мене переслідувачів, за це я при нагоді віддячуся їй. Ба, впаду

їй до ніг. Але я кохаю Аделю і тільки Аделю, саме Аделя є володаркою мого серця і моїх думок, я думаю тільки про Аделю, мене взагалі не цікавлять ні та світла коса, ні той блакитний погляд з-під соболиної шапочки, ні ті малинові вуста, ані ті зграбні кругленькі стегна, що охоплюють боки сивої кобили…

Я кохаю Аделю. Аделю, до якої мені тепер залишилося проїхати всього-на-всього якихось три милі. Якби я пустив коня чвалом, то був би біля зембицької брами ще до того, як проб'є полудень.

Спокійно, спокійно. Не можна гарячкувати. Треба мислити тверезо. Спочатку, користуючись нагодою, що це по дорозі, я мушу відвідати брата. Бо коли я звільню Аделю з-під князівського арешту в Зембицях, ми з нею втечемо в Чехію або Угорщину. І тоді я можу вже ніколи не побачити свого брата Петерліна. Тому я повинен попрощатися з ним, усе пояснити. Попросити його благословення».

Канонік Отто заборонив це робити. Канонік Отто наказав — по-вовчому, в жодному разі не людними стежками. Канонік Отто попередив, що погоня може чекати десь поблизу Петерлінової садиби.

Але Рейневан і на це мав спосіб.

В Олаву впадала притока, річка, а радше навіть струмок, захований в очереті, ледве примітний під балдахіном вільх. Рейневан рушив струмком угору. Він знав дорогу. Дорогу, яка вела не до Бальбінова, де Петерлін жив, а до Повойовиць, де він працював.

Перший сигнал, що до Повойовиць уже близько, подав за якийсь час саме цей струмок, берегом якого ішов Рейневан. Струмок почав смердіти, спочатку трохи, потім сильніше, а потім просто нестерпно. Одночасно вода змінила колір, причому радикально — на брудно-червоний. Рейневан виїхав з лісу — і вже здалеку побачив причину цього: величезні дерев'яні стояки сушарні, з яких звисали пофарбовані штуки полотна і сукна. Переважала червона барва — колір саме сьогоднішнього дня, про що вже сповістив струмок, але були також полотна блакитні, темно-сині та зелені.

Рейневан знав ці кольори, які тепер уже більше асоціювалися з Петером фон Беляу, ніж тинктури [153] родового герба. Зрештою, в цих кольорах була якась там дещиця і його участі: він допомагав братові одержувати барвники. Глибокий, живий пурпур фарбованого в Петерліна сукна і полотна народжувався із секретної композиції трьох складників — багрянцю, синяка і марени. Усі відтінки синього Петерлін одержував, змішуючи сік чорниці із синильником, причому синильник, мало поширений у Шльонську, він вирощував сам. Синильник, змішаний з шафраном і крокусом [154] , давав чудовий відтінок свіжої яскравої зелені.

153

Геральдичні кольори.

154

Насправді шафран і крокус — одна і та сама рослина.

Вітер раптом подув у бік Рейневана, принісши із собою такий сморід, від якого аж сльозилися очі і скручувалися волосинки у ніздрях. Компоненти фарб, відбілювачі, луги, кислоти, соди, глиноземи, попіл і жири — усі вони були досить смердючими, неабияк смерділа також зіпсована сироватка, у якій, згідно з фламандською рецептурою, замочували льняне полотно на останній стадії процесу відбілювання. Але все це і близько не могло зрівнятися із запахом основного засобу, який використовувався в Повойовицях, — вистояної людської сечі. Сечу, яку у величезних діжках витримували близько двох тижнів, потім у великих кількостях використовували у валяльні при звалюванні сукна. Як наслідок, повойовицька сукновальня, а разом із нею і вся околиця, тхнула сцяками, як вселенське лихо, а за сприятливого вітру сморід міг доходити навіть і до цистерціанського монастиря в Генрикові.