Вибрані твори

Стельмах Михайло Афанасьевич

Старий уже бере записки, а я легше переводжу дух. Коли тут вбігає на поріг цуценя; потерлося біля ноги завідуючого, потім насторожилося, повело лопухатими вухами і дзяв та дзяв! Таке їдке собаченя трапилося — зроду не бачив. Потім прямо до ліжка і гавкає, аж головою до підлоги припадає. А потім мене за ногу і — гаррр…

— Маріє, що там таке? — заглянув старий під ліжко і за онишник. — Ану, герої, вилазьте!

Вилізли ми і пил з себе не струшуємо.

— Ааа! Женишки! Ось я вас зараз поженю! — замірився онишником. А це дядько такий: раз звезе — і не пікнеш. Вредний чоловік. Я в цій

ситуації навіть за піджак забувся.

— Федоре Петровичу, я вам усе чисто розкажу! — кинувся до завідувача.

— Вислухаєм, вислухаєм доповідача, — а сам двері на клямку і коло порога на варті стає.

Говорю я, а в нього очі все злішими і злішими робляться, а коли згадав про яблуню, аж закипіли. Але зразу ж я якось про просо заговорив, про наші волотки. Бачу: подобрішав чоловік.

— А ти не брешеш? — питається.

Усіма культурами я заприсягнувся.

— Тоді так зробимо, — вирішив Федір Хмара, — ти принесеш мені пару волотків, і коли вони справді чогось варті, тоді віддамо піджак… Ну й віддав. І вас, Варивоне Івановичу, запрошує до себе в гості. Хороший чоловік.

— Неодмінно треба піти. Дмитре, підеш зі мною?

— Аякже…

— Тільки вибери кілька кращих стеблин гречки: не з порожніми ж руками іти до чоловіка.

— Та вона ще тільки наливає… — завагався Дмитро. — Може краще, коли достигне?

* * *

Григорій, сп'янілий од радості, привітань, подяк і утоми, прямував до Бугу. Його тіло солодко пощипували зерна і остюки; щеміли руки, натерті гузирями мішків. Рожеві надії і доброта до всього світу, людей охопили його своїм щирим теплом. З радістю згадав привітання секретаря обкому ВКП(б), подяку Кошового, усміхнувся сам собі. «Усе село зробити передовим, на всю область! Щоб до нас з'їжджалися дивитись, як ми живемо, вчилися в нас». — І в уяві бачив обриси нових будівель, бачив у кожній хаті те, про що стільки думалося ще з тих днів, коли тільки поступив у СОЗ.

Ой заговорило жито під вітрами: А вже їдуть женці з срібними серпами.

Тихо пустив пісню вузькою дорогою, що, звиваючись, бігла поміж нагрітими за день пшеницями. І сам відчув, як пісня його переливалась сердечними хвилями, що знаходять відгук в чиємусь серці.

Незабаром великі зорі засяяли над ним і під ним. Сонно зашепотіли прибережні трави, десь біля острова, як дитина у півсні, обізвалася вода. Григорій горілиць ліг на траву; на сплетені руки поклав голову, задивився у безхмарне високе небо. Простигши, уже хотів скупатися, але нижче, біля дослідної станції, почув чиїсь обережні кроки. І собі підсвідоме обережно подивився вдалину.

З високого берега сторожко спускалась людина з чимсь чорним, очевидно мішком, за плечима. «Моторний, — пізнав у темряві. — Чого йому?» — і пригадав обережний натяк Романенка, мимохіть кинуті ним слова біля молотарки, злу пораду Моторного. Прокинулась настороженість і почала ще більше зростати, коли внизу забряжчав ланцюг, на якому був прип'ятий човен.

Незабаром Крупяк пішов до станції, і Григорій полегшено зітхнув:

напевне чоловік хоче прокататись. Але через якусь хвильку, коли знову з вантажем виросла постать Крупяка, ще з більшою силою прокинулась підозра: що йому тепер, в таку пору, носити?

Крупяк на цей раз довше порався.

На березі шемрів пісок, щось глухо стукнуло об човен. Директор ще пішов до станції, а Григорій кинувсь до човна. Під тонким полотном невеликих мішків він намацав дві однакових скриньки. Завагався, потім обережно витрусив одну на дно човна, торкнувся пальцями гнучкого довгого паростка, прикріпленого до дошки, і страшна здогадка ножем полоснула по всьому тілі. Пітніючи, віддер одну дощечку і правою рукою вихопив невеликий брусок.

— Тол!.. Ах ти ж змія підколодна! — вилаяв у думці Крупяка.

І в цей час на березі заскрипіли обережні кроки. Шевчик рвонув ланцюг до себе, вдарив веслами.

— Хто там?! — злякано і тривожно обізвалась темрява.

Григорій ще міцніше замахав веслами, пускаючи човен на другий берег.

Пролунав перший постріл, і куля смачно шубовснула у воду попереду носа човна.

«Вправно стріляє. Коли б до берега добратись», — з дикою силою веслував, приглушуючи звук другого пострілу.

Знову тьохнула вода біля обшивки, потім сухо тріснула перекладина на човні — попала куля. І Григорій почув, як холодний піт почав зриватися з його чола.

Ще одне надлюдське зусилля, і човен з розгону, носом, врізався в берег, з шумом розвів шорстку осоку, пішов затоки по воді.

Григорій вискочив на берег і полегшено припав до теплої і безмірно любимої землі.

XXXІІ

Дмитро почорнів од хвилювання і дощу.

Навколо нього безпомічно в дрожі тріпотіли і вилягали поля; на шляху вигиналися посірілі дерева і гнівним хмелем закипали горбаті потоки. Тільки він не горбився в потемнілому роздоллі.

Як риба з вечірніх озер, виплескувалися із хмари блискавиці. У їхньому одсвіті йшов од ниви до ниви, переповнений тяжким болем. На його очах стогнала і падала ниць велика праця, падали ниць великі сподівання. Знав, що доспілі лани уже не підіймуться до сонця, їх негайно ж треба скосити, бо колос не корінь — притиснутий до землі, зразу ж почне гнити.

«Навряд, щоб комбайн захопив полегле стебло. На коси треба натискати», — тягнуться хмурі липкі думки. Страдницьки викривились лінії брів, і Дмитро не чує, що з нього течуть і течуть покручені струмки. Люблячою рукою торкається до гранчастого колосу, він шершавить пальці зерном та добірними сльозами. І Дмитро шепче невмілі ласкаві слова, як шептав їх колись біля колиски хворого сина.

В правлінні колгоспу нікого не застав. Зразу ж біля його ніг набігла калюжа води, і охайний сторож з незадоволенням дивиться на неуважного бригадира.

— Щось ти, Дмитре Тимофійовичу, сьогодні сам не свій. Душа не на місці, чи як воно?

— А вона в мене камінь надмогильний, що весь час на одному місці повинна лежати? — зразу ж сердиться на сторожа. «Відбився від поля і не тямить людського болю».

Вечірніми розгрузлими вулицями Дмитро прямує до колгоспників своєї бригади. Слово його скупе, зосереджене: