Вибрані твори

Стельмах Михайло Афанасьевич

— Дуже добре. Як в рідної мами, — з перебільшеною вдячністю сказав Карпо, а Шкаварлига презирливо скривився.

«До цього нелегко під'їхати» — визначив, і мова стала більш стриманою.

— На роботу сьогодні підеш? Чи ще… теє, відпочинеш? — «Теє» було сказано таким тоном, що виключало всякий відпочинок.

— Можна і сьогодні.

— Ага! Дивися сюди і, теє, запам'ятовуй, — поклав на стіл обтесаний цурпалок. — Робота буде неважка, та вміння потребує. Ти будеш вистругувати з осичини торець. Довжина — вісімдесят

п'ять сантиметрів, ширина — десять. У роботу іде таке дерево, що має не менше сорока сантиметрів у діаметрі. З нього береш тільки верхні шари, де нема жодного сучка і гнилизни. Ось тобі зразок. Бачиш? Ну, та, теє, щоб не нахомутав, пошлю з тобою попервах Миколу… Платню отримуєш від виробітку. Так що, теє, старайся. Особливо тепер — спасівка на носі! Зрозуміло?

— Зрозуміло, — мотнув головою, хоча до чого тут була спасівка — не второпав.

— Коли тебе хтось в лісі за роботою забачить, кажи: заготовляєш, теє, клепку для лісництва. Чуєш — клепку. Іди — поснідаєш з хлопцями і — гайда за діло.

Сніданок здивував Карпа: у глибоких тарілках димілося м'ясо, червоніла лісова малина, полита сметаною, жовтів брусок свіжого масла, а посеред столу поруч з молоком стояла пляшка з горілкою.

«За такі харчі усю твою получку видеруть, — недовірливо оглянув страви скупий Карпо. — Зарання треба рознюхати, що воно і як. Чи це, може, тільки приманка?»

З Миколою, кирпатим задьористим чоловічком, який тремтливим тенорком підсміювався з підпарщиків Шкаварлиги, Карпо швидко порозумівся, але зайвого розпитувати — не розпитував.

Після сніданку обоє вийшли з лісництва.

Біля озерця на галявині подзвонювали дзвониками породисті корови лісника. Велика кудлата вівчарка не пускала їх у гущавину і до високого стогу сіна.

«Живе лісник мов поміщик», — заздрісно подумав Карпо, коли через дорогу з хрюкотом і верещанням промчав табун напіводичалих свиней.

Чим глибше входили в несходиме чорнолісся, тим більше впадало в око запущення і безгосподарність. Скрізь валялися розлаписті верхи, почорнілі стоси однометровок, клітки хворосту, серцевини осичини. Необкороване і обкороване дерево, начинене паразитами, гнило, трухлявіло і заражувало здоровий ліс.

Микола, постукуючи обухом по окоренках, облюбував кілька осик, і гостра пила засичала по їхньому живому тілі. Розсвіжували стовбури. Микола вміло роздвоїв один кряж, показав Карпові, як треба виколювати торець.

— Що ви робите з нього?

— А ти не знаєш? Тобі «теє» не пояснив? — сказав з смішком про Шкаварлигу. — Стружку добуваємо.

— Яку стружку? — запитав, начеб і не бачив її в вічі.

— Церковну, — знову засміявся. — Ту, з якої баби квітки до свят роблять.

— І якийсь зарібок перепадає, чи де там? — запитав обережно і наче недбало.

— Тепер наші діла вгору пішли. Своїх конкурентів придушили і ціну на товар підвищили. Трудно було

спочатку борсатися. Та Шкаварлига не видумає тобі чогось!

— Він такий чоловік, — невнятно похвалив, щоб випитати яке слово.

— Комерсант заядливий, — пожвавішав Микола. — Копійку з-під самої землі видряпає. Не бачив, яку ми стружку виводим? Куди там закордонним фуганкам! На них прогоріли наші конкуренти. У них фуганки не беруть стрічки ширшої за шість-сім сантиметрів, ми ж — на десять захоплюємо. Скільки я помарудився, поки такий інструмент видумав, — натиснув на «я».

— Невже самі придумали? — з захопленням і здивованням промовив Карпо. Його тон підкупив балакучого майстра.

— Ну, не до всього сам дійшов, але ж схитрив…

— І невже фуганок краще закордонного зробили?

— Аякже! Вивчив я цю чужоземщину за роботою. По дереву як ступа ходить — неповоротка, при зміні температури коробиться, а коли до ножа клин підганяєш — починається вібрація. Словом, гибле діло… Ну, ти витесуй торець, а я піду ножі гартувати. Теж тонка робота. Гартував і в автолі, і в олії, і в солярці, і в воді, аж поки на вискозині не зупинився. Да! Тепер працюй по совісті. За трьох, бо «теє» швидко нажене. Саме гарячі дні надходять, коли стружку із рук виривають.

Микола, мугикаючи пісеньку, пішов до лісництва, а Карпо, як на ворогів, накинувся на кряжі осичини, що міцно віяли пахощами свіжої болотянистої риби.

Рівно через півмісяця в Карпову кімнатку зайшов Шкаварлига. Вузькими очима суворо оглянув обдертого, неголеного Варчука, похитав головою:

— Ти, теє, найменше живеш у лісах, а вже ходиш як справжній лісовик. Гляди, моїх корів не перелякай. Завтра з Миколою на базар поїдеш — стружку завезеш. Постарайтеся оптом спустити ту, що трохи зацвіла. Ну, собі щось купиш.

— Грошей у мене нема, — прибіднився Карпо, бажаючи нарешті взнати, чи заробив щось: усе непокоївся, що добра хазяйська харч з незмінною горілкою не залишить йому ні копійки.

— Нема? — Шкаварлига недовірливо поморщився і сів біля столу. Сухі дошки зарипіли під його важкими руками. Повільно заговорив: — В цьому місяці, сам знаєш, фінінспектор у нас попасся. То добрий шкуродер… З тебе я вирахував, теє, двісті карбованців.

Карпо аж скривився і пригнув голову, наче його по потилиці вдарили.

— Ну, і за харч двісті, — продовжував Шкаварлига.

— Так це чотириста за місяць!? — аж підскочив. — «Ще йому, вовкулаці, доведеться доплачувати».

— Чотириста. І не за місяць, а за половинку.

Карпо позеленів. Ненавидящими очима зміряв масивну постать Шкаварлиги. «Оце вскочив у лавочку. Останню шкуру здеруть».

І вперше за півмісяця він побачив на відквашених губах лісника щось подібне до усмішки. Одну за одною він красиво викинув на стіл три пачки грошей.

— Це ще тобі за труди залишилося.