Вибрані твори
Шрифт:
— Думаю, Варивоне, — коротко відповів, слідкуючи, як перекочуються полем обважнілі жита, пересипані янтарними, наче ягоди, краплинами.
Неквапною ходою, торкаючись один одного руками, Варивон і Василина пішли у село, а Григорій ще довго ходив полями, що прісно пахнули молодим відпаром.
Увечері зайшов на конюшню, оглянув коней, поговорив з конюхами і подався на короварню.
— Григорію! У нас сьогодні радість. Принцеса двох теляток привела! — вибігла йому назустріч міцнотіла завзята Катерина Прокопчук.
— Це добре. А чого у вас гній не
— Вже двічі казала конюхам. Не слухають мене.
— А голові казала?.. Які телята славні, — підійшов до породистої корови, що саме умивала язиком своє дитя. Доторкнувся до телички, і Принцеса жалібно замукала, вивертаючи назовні вогкі, сумовиті очі. — Не плач, не плач…
Це були дрібні краплини на зелених листках буднів, одначе Григорій не міг обійтися без них, як не обходиться людина без хліба чи води. З проникнення в найдрібніші турботи дня складалося тверезе відношення до праці та людей, приходили нові роботящі задуми, і вони, мов надвечірнє сонце, єднали сьогоднішнє з прийдешнім.
Над сизою від роси долиною все нижче опускався вечір, пригинаючи молодика до неясних обрисів хатів. Біля рівчака Григорій наздогнав Софію. Задуманими очима подивилася на нього дружина і мовчки пішла по кладці, що, вигинаючися, розбудила занепокоєний плескіт.
— Софіє, чого ти така? — охопив на тому березі тонкі плечі дружини.
— Сьогодні, Григорію, від мене двох найкращих дівчат забрали, — тихо промовила, тісніше притуляючись до чоловіка.
— Як забрали?! — аж зупинився, обурений і лихий.
— Ти не кричи. Ланковими їх поставили. Сказали, що виросли в мене дівчата. Хай більше діло піднімають.
— Он воно що, — заспокоївся Григорій. — І ти боїшся, що не впораєшся зі своєю роботою?
— Ні, з роботою впораємося. От тільки на душі у мене так, як у матері, що віддає своїх дочок: і радісно і тривожно… Відлетіли від мене мої горлиці… Завтра нові прилетять…
І навіть голос у Софії став на диво схожий на материний, переснований втіхою і тихою печаллю.
XXVІІІ
Свирид Яковлевич, не заховуючи свого задоволення, слухав чіткі відповіді Леоніда Сергієнка. А той, і сам почуваючи свою силу, так «різав», начеб строєвим кроком карбував гомінку землю. Навіть звідкись у голосі знайшлися солідні басові струни, і Леонід особливо натискав на них, коли громив троцькістів, бухарінців, зінов'ївців та іншу погань.
— Досить, Льоню. Коли так на іспитах будеш відповідати, то п'ятірка тобі по історії ВКП(б) забезпечена. Порадував старого, — схвально промовив Мірошниченко, підводячись з-за столу. — В добру путь, Льоню. Будь достойним командиром. Пильнуй, щоб ніяка гадина не підповзла до нашого серця.
— Постараюсь, Свириде Яковлевичу!
— Знаєш, як неспокійно тепер у світі…
— Знаю, Свириде Яковлевичу…
Помовчали.
— Кажеш, алгебра тебе непокоїть?
— Тільки вона. — Леонід глянув у вікно і здивовано вигукнув: — Ой, Свириде Яковлевичу! Пропав
— Невже розвидняється? От тобі й маєш! І не помітили, коли ніч пройшла. Ти чого з Кушнірем ніяк не помиришся?
— Скупий він рицар. Поговоріть ви із ним, щоб не притискав копійку там, де не треба. Ми, комсомольці, краще хотіли зробити: збудували б пару дубків і сіно зразу б підвозили на заготовчий пункт. Не прийшлося б коні перед жнивами морити чи горюче витрачати. Економія — економією, а розмах треба ширший мати.
— Вірно, комсомольське плем'я. Тільки, гляди, не віддасть він за тебе дочки, — засміявся Мірошниченко.
— Це ми ще побачимо! — рубанув зопалу і почервонів.
— Ну, Льоню, я в МТС їду, а ти прямуй додому — відпочинь.
— Ні, я в колгосп. Сьогодні возовиця починається.
— Зараз же мені додому! Чуєш?
— Слухаюсь! — витягнувся по-військовому і через хвилину невинним голосом запитав: — Свириде Яковлевичу, от ви приїдете в МТС, то відпочиватимете?
— Саме тепер завалюсь спати! Що видумав!
— А як же я можу завалитися спати. У вас же школу проходжу!
— Не люблю неслухняних учнів. Тебе куди підвезти?
— На поле. До стайні.
Машина, розводячи зелений світ, легко пішла по вогких од туману і роси коліях. Світання мінилося з кожною хвилиною, широкими повівами переміщувало барви і тіні, потім враз бризнуло промінням, і над обрієм на золотих вервечках загойдалися парашути хмарин. Дівочою рукою кликала до себе просвітлена налита нива, мерехтіла сережками і тихо співала землі колискову.
Та вже прокидалася земля.
За житами басовито обізвався трактор і розбудив перепілку. Перебравши ногами теплі крапчасті крашанки, вона комусь проспівала: «спать підем» і здивовано повела сірою голівкою в бік дороги.
В червоній хусточці, як саме світання, ішла на поле молода ланкова, і вслід за нею пухнастий шлях обсівався квітами невеличких дівочих слідів. Два вже літніх бригадири, сперечаючись і розмахуючи руками, підійшли до зеленої повені жита і — наче в ріку пірнули — зрідка над колоссям зачорніє картуз, та й знову нема. Біля Бугу незадоволеним киргикан-ням кажар обізвалися сіножатки, а потім застрочили рівно, ритмічно, відганяючи од берега табунець червонооких нирків. До лугу, мов квітник, помчала машина з дівчатами, і широка пісня довго розтікалася над блискавицями доріг.
«Припізнився трохи», — оглянувши поле, Леонід сів на воза, розкрив алгебру.
Добрі лискучі коні побігли пружною луговою дорогою.
— Корінь зведеного квадратного рівняння дорівнює половині другого коефіцієнта, взятого з супротивним знаком, плюс — мінус корень квадратний з квадрата цієї половини — без вільного числа… Це ми знаємо, — косуючи, як птах, одним оком у книгу, перевіряв себе хлопець… — Корінь повного квадратного рівняння дорівнює дробові… дорівнює дробові. дробові… — І вже забувши про все, не бачить, як назустріч йому випливають перші фури із сіном, як весело переморгується і пирхає молодь, спостерігаючи за своїм товаришем.