Вибрані твори
Шрифт:
— З мене? — з непідробленим переляком поглянув на Кошового. — Ні, ні. Який там з мене голова. Навіть смішно. І страшно.
— Страшно?
— Еге. Не з лякливих я, але такого діла не зумію охопити. Не організатор. З людьми не вмію ладити.
— Це діло нажитне, діло росту.
— Ні, ні, Іване Васильовичу.
— Значить, не стільки не вмієш, скільки не хочеш. Честі багато, а мороки ще більше? — Насмішкувато поглянув на Дмитра. — Ланкова Опанасенко вже бригадиром стала. Гляди, головою на осінь виберуть. А ти, боюсь, у дівках засидишся. Тобі ще раз подяку за насіння передає Опанасепко.
— В
— Переможе вона тебе у змаганні.
— Навряд. Ми у грунті більше вологи зберегли. І бджоли наші проворніші за багринівських.
— І до цього додивився?.. — розсміявся.
— Бригадир. Це як музика звучить, — і собі усміхнувся. — Може до моєї хати заїдемо?
— Можна. Ти, Дмитре Тимофійовичу, може іще наперсток гречки вділиш? У тебе, здається, то найбільша мірка для зерна?
Дмитро розсміявся легким, радісним сміхом, вивчаючи кожну рису дорогого і по-простому людяного обличчя. Щось хороше і значиме хотілося сказати Кошовому, але надійшла якась внутрішня напруженість, незручність: а що коли подумає чоловік — піддобрююсь до нього? Немало ж усяких увивається біля начальства, медом розливаються, щоб собі якусь вигоду дістати.
— Як бригада працює?
— Нічого. Поки ніхто нас не переганяє.
— А газети людям читаєш? Книги читаєш?
— Книги?.. — і вже Дмитро не знає, куди подітись від допитливого ока. Ні, він більше про роботу думає…
— Це дуже недобре, коли чоловік свій шматок поля більше знає і любить, аніж колгоспників, що працюють із ним. Бригадир не лише ниву, а людей, людей повинен вирощувати. Він не тільки господар, а й вчитель. Ти не прав, Дмитре Тимофійовичу, коли говориш, що для високого врожаю потрібно лише сонце, вода і добриво. Саме головне — більшовицька пристрасть потрібна. І глибоку помилку робить той, хто дивиться на бригаду як на групу людей, яким за роботу пишуться трудодні. Це сім'я — дружня, вольова, творча, збратана в труді, як розвідники на фронті. Гаразд, що ти сам учишся, але й своїх колгоспників учи, прищепи усім любов і до наукової книги і до гарячого більшовицького слова, яке змінює наше життя і землю. Люди, кадри вирішують все.
Пам'ятаєш ці слова?
— Пам'ятаю, — трепетно відповів, все. глибше відчуваючи, скільки в нього діла не зроблено. Болісне і честолюбне відчуття (Дмитро хотів кращим бути в очах Кошового) почало відпливати, як хмара; прояснювались нові обрії, ще ледве вловимі, але вже вони до краю переповнювали схвильоване серце.
— Розумієш, Дмитре Тимофійовичу, бригадир — це одночасово і батько, і командир. Та ще який командир! Він не перед боєм отримує поповнення, а роками знає, вирощує людей. А зможеш ти зараз на кожного члена бригади довіритись так, як на самого себе? Знаю, що Варивон Очерет великий твій друг, — усміхнувся Іван Васильович. — Такими твоїми друзями — справедливими, міцними, гордими, роботящими, розумними — повинна бути вся бригада, увесь колгосп. Наскільки це зміцнить нас, наскільки стане кращим життя. Розумієш, Дмитре Тимофійовичу?
— Розумію. Спасибі за науку. Я її за вітром не пущу. — Гордовито випростався і ясно поглянув у задумливі очі Івана Васильовича.
Другого дня Крупяк прийшов у райпартком з перспективним планом, Іван Васильович уважно прочитав його, щось довго обраховував на аркуші
— Тепер ми вам, товаришу Моторний, відріжемо сорок сім гектарів лугу — рівно стільки, скільки ви зможете освоїти.
— Сорок сім? Це насмішка!? — вражено вигукнув Крупяк і піднявся із стільця.
— Сорок сім — і ні сотої більше. Ми не маємо права так господарювати, як Охрім біля своєї свити. Коли ж збільшаться ваші можливості — може ще щось додамо. Їдьте завтра на свою ділянку з завідувачем земельного управління і приступайте до роботи. Бажаю успіху.
— Так я напишу…
— Пишіть. Це ваша особиста справа. Паперу можете в друкарки взяти, — різко перебив, збираючи зморшки на високому чолі, напівзакритому кучерявим чубом.
XXVІІ
Тепер Григорій зачастив до Крупяка. Спочатку з великим довір'ям ловив кожне слово директора, а потім інколи почали з'являтися сумніви. Одначе Крупяк розбивав їх легко і впевнено, вміло орудуючи цитатами, порівняннями, аналогіями і фактами з наукової діяльності великих вчених.
— Наука — не битий шлях, де все ясно і один рецепт. Ось послухай, — і заливав Григорія новими доводами.
Одначе один неприємний випадок охолодив повагу Григорія до Крупяка і навіть породив підозру — можливо, тому, що болісно сприйняв до серця те, що було таким дорогим.
Коли буйні жита на дослідній ділянці пішли в трубку, Григорій завагався: чи варто їх підживлювати азотистим добривом і калійною сіллю. За порадою звернувся до Крупяка. Той уважно вислухав його, замотав головою.
— Ні в якому разі, ні в якому разі. Виляже ваше жито і не підведеться. Тоді будете косити на пашу свою працю.
Григорій послухався і обсіяв ділянку тільки суперфосфатом. Через кілька днів, у неділю, він знову заглянув на станцію, але Крупяка не було дома.
— Ну, як діла, товаришу начальник? — весело зустрів його на стежці дослідник флори високий смаглявий Яків Романенко. — Може, в шахи загуляєм?
— Нема часу, — завагався Григорій.
— Боїшся мата одержати? — засміявся задиристо. Якось особливо умів сміятися чоловік: кожна риса жадібно допитливого обличчя сповнювалась зверхньою розуміючою насмішкою.
— Винось шахи, товаришу флора.
— Оце інша справа, товаришу начальник.
Полягали на траві біля Бугу, беззлобно пересварюючись, вткнулися в лаковану дошку. Переміг, правда, не без труднощів, Романенко, і знову почав насміхатися:
— Це тобі, товаришу начальник над рослинами, не ділянки доглядати. Проморгав свою королеву. Гляди, щоб іще чогось не проморгав. Ну як, підживлював своє жито?
— Підживлював. Тільки селітри і калію не вніс.
— Чому?
— Щоб не вилягло.
— Який ти обережний став! — здивовано засвистав Романенко. — У шахах в тебе більший розгін… Це добриво якраз пішло б на утворення зерна, а не листя і стебла.
— Невже?
— От тобі й невже, я ж тобі говорив: ти не тільки королеву проморгаєш.
— Це мені ваш директор товариш Моторний порадив.
— Ну, я не директор, — загарячився Романенко, — але такої дурниці ніколи б не городив. — Як вітром здуло його хитрувату насмішкуватість. Обличчя стало зосередженим і впертим.