Вибрані твори
Шрифт:
— Льоню! А плюс Б — скільки буде? — переливається здоровим сміхом басовитий голос двадцятилітнього велетня Прокопчука.
— А-а-а! Це ти, подвійний знак! Бідні, бідні коненята — аж з шкури вилазять, такі центнери везучи, — зразу ж відповідає Леонід.
— Товаришу «академік», А плюс Б — скільки буде? — обзивається задьористий тенорок невеличкого смаглявого Бориса Зарудного, і всі хлопці разом з Леонідом вибухають сміхом.
— А я вже нову формулу чув, — невгаває Прокопчук. — Леонід плюс Надійка дорівнює опануванню всієї алгебри.
— А ти скажи: чому дорівнює Леонід плюс Степан Кушнір?
— Ха-ха-ха!
— Ей ви,
Леонід набирає сіно аж біля електростанції. Один вигляд нової будови, що пароплавом зупинилась на живій сітці опромінених хвиль, знову викликає недобре почуття до Степана Кушніра. «Проморгав, проморгав», — перекривляє про себе інтонацію голови. — А послухався б нас, молодих, і не проморгав би. Який ти тепер план покажеш…»
— Дядю Льоню, візьміть мене із собою, — підбігає до високої хури Андрій Горицвіт.
— Отакої! — не стільки здивований проханням, як тим, що його вперше назвали дядею, протягає Леонід. — Чому ж ти, одночлен, не біля машини?
— Вони ще удосвіта на завод поїхали. Візьмете?
— Чого ж? Врублимо і вилізем на хуру. Помагай, Андрію!
Хлопчак, хоча й чує приховану насмішку в голосі Леоніда, але обома руками вчеплюється в мотуз, повисає на ньому і, в ритм рухам парубка, усім тілом тягне вірьовку донизу.
— А ти мастак до роботи, — хвалить Леонід. — По конях! Андрій проворно вибирається на хуру. Звідси перед ним розкидається, неначе казка, усе Забужжя.
— Дядю Льоню, так ви дубки і не побудували?
— Не побудував, піонерія, — хмурніє. — Але ось катер швидко закінчимо. Вже моторчика дістали, прочистили…
— Я знаю. З автомашини. А мене навчите коло катера ходити?
— Аякже! — говорить таким тоном, що не розбереш, чи сміється, чи погоджується.
— Спасибі, дядю Льоню. — Хлопець замовкає, а потім, запинаючись, ніяково повідомляє: — Від Надійки Кушнір є телеграма Післязавтра приїде. Це Івась мені похвалився. — Найтяжче було сказане, і хлопчак, не дивлячись на Леоніда, стає на весь зріст, оглядаючи навколо співуче привілля.
— Андрію, провір мене по алгебрі. Ось за цими правилами прослідкуй, — сміючись, притягує його до себе Леонід. Вони щільно обоє умощуються на передкові, і їхні обличчя стають поважними, зосередженими.
Степан Кушнір пізно повернувся з сельбуду, задоволений і зборами, і самим собою.
— Світи, стара, гас, — розсипав копійку! А скоро електрику засвітим, — зі сміхом звернувся до дружини. — Жаль, що ти сьогодні на зборах не змогла бути. Розумієш, розумієш, план мій прийняли одноголосно. Навіть Льонька Сергієнко виступив «за». З нього міг би колись господар вийти, аби не так зі своїми проектами, розмахами носився… Ну, і тут я вигоду для свого колгоспу вирвав, — завзятим вогником блиснули очі Кушніра. — Стовпи нам вивезе квітчанський колгосп. От ми свій ліс і збережемо для нових будівель. Котеджами їх називають, Що нам шкода буде квітчанам трохи току вділити? Ну й в область я недаремно змотався: з енергетиками в мене дружба — водою не розіллєш. От і вирвав обладнання з-під самого носа в багріїв.
— Похвалився чим добрим, — несхвальне похитала головою дружина.
— Сам знаю, сам знаю, що цим не похвалишся, — загарячився Кушнір. — Але двадцять п'ять разів їздили за обладнанням, та ще перед жнивами, нема в мене ніякої сили. Ніякої! Я не винен,
— Так уже й тугіше, — недовірливо поглянула на чоловіка. — Який сад у людей! На п'ятдесят гектарів. А ставки! А ферми!
— Зате в нас коні на весь район. І побачимо, в кого вищий врожай буде… На тебе твій чоловік нічим не вгодить. Прямо не жінка, а типовий голова ревізійної комісії. З твоєї ланки я хочу забрати Людмилу Чебрик.
— Це для чого? — занепокоїлася Ольга Вікторівна.
— На птахоферму поставимо її, — взяв на переляк дружину.
— На птахоферму ми Людмилу не віддамо, — рішуче промовила Ольга Вікторівна. — 3 неї зразковий буряковод росте. Нарік така ланкова буде — з доски пошани не сходитиме.
— Ну, в тебе, послухай, усі одна другої кращі.
— Таки усі! Погано, коли голова не помітив цього.
— Ні, дещо помітив.
Розмова із жінкою трохи понизила настрій Кушніреві, але, пішовши відпочивати у другу кімнату, він швидко з задоволенням поринув у нові господарчі турботи, почуваючи під собою міцну базу: адже електрообладнання значилось не в якихось планах, а, любовно перевірене руками, ждало біля річки свого часу. Тепер можна мріяти на всю широчінь. Він не такий хлопчисько, як Леонід, щоб на голому місці… «Бач, почав поступатись сьогодні, зрозумів, що то значить правильно вести господарство» — а в глибині душі Кушнір розумів, що й він дечим поступився перед Леонідом.
— Чекай, чекай, що це таке?
В саду зашерехтіли обережні кроки, потім дві тіні нахилились до яблуні.
— Льоню, уже пора додому.
— Пожди трошки. Я, Надійко, ще і надивитись на тебе не встиг. Знаєш, чудно якось: здається, що навіть за все життя не надивлюсь на тебе.
— І мені так здається.
— Ти, Надіє, наче з картини зійшла…
«Хто б подумав, що цей шибеник на такі ніжності здатний!» — Кушнір відійшов од вікна. Слова забубоніли глухіше, нерівним сівом дощопаду. Та вже вони порушили рівний і радісний біг думок, звідкись хмарами нагнали почуття здивовання, жалю і підсвідомої тривоги… Невже це його дитина уже стрічає молодість і любов?
Через якийсь проміжок часу голосніше задзвенів голос Надійки:
— Льоню, іди. Скоро батько прокинеться. Він удосвіта, до сонця, з дому виходить.
— Ну й що?
— Як то що?
— Чого ти мене батьком лякаєш? Не раз ми вже посварилися із ним. І це на користь пішло. Чудесний був би з твого батька господар, аби тільки з більшим розмахом робив.
І ці слова зразу руйнують ліричний настрій Кушніра. «Іще мене повчати буде. Який господар!»
— Та сьогоднішній план побудови електростанції дуже інтересний. Тільки недобре, що таки не витримав — вирвав у квітчан більше лісу, аніж треба. Хоч в чому-небудь, а проявить скупість. Хитрий, хитрий, — розсміявся Леонід, не почуваючи, що копіює інтонацію Кушніра.
І в цей час із вікна пролунав уїдливий голос голови:
— Леоніде Полікарповичу, Леоніде Полікарповичу, чи не час вам відпочивати? Про розмахи всякі і вдень мені розповісте…
XXІX
Похмурим повертався Крупяк із міста. Президія райвиконкому визнала його роботу незадовільною, і в строгому рішенні він не тільки відчував свідчення Романенка, а й початок кінця своєї діяльності на науково-дослідній станції. Це зараз не відповідало його планам. Знову згадав про тол і вирішив якнайскорше позбутися його.