Вибрані твори

Стельмах Михайло Афанасьевич

— Товариші! — і глухим баритоном озвався дальній куток. — Шоб полегшити селянам вивіз хлібоздачі, райвиконком дозволив хліб відправляти не на станцію, а в район. Також хто має сортовий овес «золотий дощ» — може обміняти в райземвідділі: за один пуд одержить два пуди простого. А тепер драмгурток почне виставу.

«Це добре». — Дмитро прикидав у пам'яті, скільки зможе вивезти вівса на обмін. До нього нахилився Григорій.

— Везе тобі, Дмитре, з усіх боків щастя пливе, тільки прихиляйся.

— Звідки ти взяв?.. — «Свого щастя наче й не бачить», —

спіймав правдивий погляд Югини.

— Хоча б і овес — мало не десятина у тебе, та який овес. А тепер виходить, що свій урожай подвоїш.

— Еге ж, це мені велика підтримка.

— Тепер і про худобу легше подумати.

— Легше, — поморщився: не хотілось при дівчині говорити про господарські справи.

В залі погасло світло, заколивалася завіса, і на сцені, наче в тумані, для чогось заворушились постаті, вони розкривали роти, трясли бородами, але про що говорили — ніяк не міг второпати, бо стало не по собі, коли відчув, що до дівчини, неначе ненароком, притулилось плече Григорія. Досадно було на себе, дивився в куток сцени, щоб не бачити Шевчика і Бондарівни, але коли відчув, що Григорій почав заслоняти дівчину, обернувся. Ні, то тільки здалося. І Григорій, і Югина зацікавлено дивились на сцену, сиділи, не торкаючись одне одного. Три мерехтливі жмурки світла нерівною дугою заіскрилися в правому оці дівчини, а ліве було затінене.

Після вистави до нього підійшов Свирид Яковлевич, глухо поздоровкався.

— Як живеться, Дмитре?

— Як? Наше діло, казав циган, просіє: ори, мели, їж.

— Ходімо, Свириде. — Крамовий вдарив пухкою рукою Мірошниченка по плечу і позіхнув, широко кривлячи рот.

— Зараз підемо. Знайомтесь з сином Тимофія Горицвіта.

— Приємно, приємно, — байдуже, ледве стулюючи щелепи, промовив Крамовий і сунув пухку рожеву руку Дмитрові. Той обережно потримав і випустив її, з неприємністю чуючи, як липкий піт зволожив його долоню.

Вийшли на вулицю.

Над сонним селом розляглася парубоча пісня, шляхом, світячи фарами, проскочила машина, з левади доносилось тремтливе іржання лошака, спросоння десь у клуні забився півень, охрипло заспівав і знов, уже тихше, вдарив крилами. Все було таким простим, звичним і близьким.

— Хороша ніч, — підвів голову Свирид Яковлевич. — У таку б пору тільки в млині сидіти. Тремтять, поскрипують снасті, шумить вода біля загати, зітхає колесо, рожеве борошно труситься з лоточка, гаряче, розпарене, а люди — звідусіль поз'їжджались — говорять до самого ранку про всякі новини. Там трактора придбали, там кіно відкрили, там у созі працюють. Новин тепер привезуть за одну ніч більше, аніж колись за рік… Добре зараз у млині.

Крамовий штучно засміявся.

— Чортзна, які селянські натури ідилічні — партизан колишній, партієць, голова сільради, член райвиконкому, а ніяк не звикне до широких масштабів. Ні, село, скільки його не переробляй, селом і залишиться. Це розсадник божків, межі, реакційних ідей.

Слово у Крамового впевнене, зважене. «Уміє говорити», — з неприязню подумав Дмитро і з надією подивився на Свирида

Яковлевича.

— Пішла писати губернія, — не підводячи голови, щось роздумуючи, поволі говорить Мірошниченко.

— От тобі й пішла писати губернія, — зверхньо посміхається Крамовий. — Ти скинь свої рожеві окуляри і подивися на село. Що це? Стихія! Дрібнобуржуазна стихія, і її нічим не підважиш.

— Це не визначення сучасного села, а високомірний плювок на нього, — почав злитись Мірошниченко.

— Юпітер, ти сердишся? Значить, ти не прав.

— Отож і є, що і ти з своїм Юпітером заодно.

— Може, неправду кажу?

— Таку саму правду і меншовики перед тисяча дев'ятсот п'ятим роком говорили, — коротко різонув Мірошниченко і їдко додав: — Може, неправду кажу?

Дмитро усміхнувся і здивувався: уміє чоловік одною точною думкою розбити чиїсь погляди. Треба прочитати про це… Неодмінно.

— Ну, знаєш, — ображено загарячився Крамовий, і слова його стали м'якшими, обережнішими. — Я на твоєму місці не пускався б в аналогії. Аналогія — сумнівна річ.

— Да, да, — погодився Мірошниченко. — Особливо, коли вони невигідні декому.

Крамовий ображено замовк.

В цей час недалеко від кооперації загалакали голоси, зафоркали коні і темною плямою забовванів скрипучий віз.

— Ох, і вредні ж ви, дядьку. В таких вредних печінка скоро спухає, — з притиском, давлячись словами, наче кісткою, говорить Карпо Варчук.

— Гляди, щоб у. тебе не спухла. В багача вона завжди, як сома, розбухає. Не насититесь ніяк.

Дмитро пізнає мову старого пасічника Марка Григоровича Синиці, що самотньо живе в лісах біля несходимого Городища. Підійшли до воза, навантаженого рівними ясеновими шпонами.

— Спіймався нарешті? — зупинив коней Свирид Яковлевич.

— Спіймався нарешті! — Карпо зразу змінив тон і засміявся. — Без надії попавсь. Не думав, що в старого чоловіка така ловкість може бути. Ак-ти-віст. Лісники не могли Мовити, а це…

— Знаємо, чого не могли. Підкупив їх твій старий. — В темряві просвічується борода Марка Григоровича.

— А ви бачили, що батько підкупав? Я чесно крав, — і штучний сміх сухо і відривчасто розсипається біля воза. — Складайте акта і штрахуйте. Тепер воля ваша, а спина наша. — І він пригнувся, начеб мав покласти на плечі мішок із зерном.

Нахабний і впевнений тон молодого Варчука ледве не виводить із себе Мірошниченка.

«Якого сина викохав старий вовк».

А Карпо продовжує далі:

— Скажіть, товаришу председатель, куди скинути шпони? Хай уже сільрада багатіє ними. Час пізній — треба додому їхати.

— Додому не поїдеш, — тихо, але так говорить, що Карпо зразу ж насторожується, не зводячи лихого погляду з голови сільради.

— А чого вам держати мене до ранку? Діло зрозуміле. Заплачу, що треба. Спіймавсь — плати. Нічого не попишеш.

— Переночуєш у сільраді, а завтра вранці — хай люди побачать злодія — відправимо в міліцію. Я доб'юся, — щоб тобі хоч із місяць примусової праці дали. Штрафом не відкупишся.