Вибрані твори
Шрифт:
«Бач, які тендітні стали. Голяки з голяків, а комизяться, мов щось путяще».
І хоча всіляко заспокоює себе, але неприємне чуття розвітлено ворушиться всередині, а з нього виколисується тривога. І ч, які тонкошкурі поставали, велике цабе їхня Югинка. Всі вони одним миром мазані. Хіба кілька років назад з ним так би посміли поденщики говорити? Не гне їх копійка тепер у дугу, не гне, бо дешевше дістати її: чи у місті, чи в радгоспі, чи в Шляхобуді — всюди знайдуть собі притулок. Пропасті на вас нема. А батькові скажу, щоб вищитали. Про совість, сукин син, заговорив. Роби по совісті — очі вилізуть; тільки й говорить
…Тепле, м'яке надвечір'я, далека дівоча пісня і думки, що сьогодні увечері він, Григорій, піде до дівчини, присівали образу, заколисували обурення. Варивон пішов у село фільварком, а він перескочив темний од чорнобилю насип і вузенькою вогкою стежкою вийшов на леваду.
Стиснута жовтою рогозою, ситняком і осокою, несміливо засвітилась річечка, зелена понад берегами, з червоними прошвами посередині. Низькі, обсипані дрібним сухостоєм береги єднала своїм покаліченим тілом розбита громовицею стара верба. Зубцюватий присмалений корінь був тільки одним вузлом зв'язаний з глухим дупластим стовбуром, одначе на тому березі з втиснутого в землю вигнутого погруддя підіймалась розкішна зелена корона; дарма що нижні гілки мусили лежати на землі, на цьому ж березі, біля окоренка, спліталась вінком рівна памолодь.
Коли Грицько підійшов до річечки, з того боку проворно скочила на вербу невисока дівоча постать і, похитуючи гнучким станом та руками, розставленими коромислом, пішла над водою.
— От і впаде! — засміявся.
— Ой! — скрикнула дівчина з несподіванки і швидко-швидко замахала руками, щоб стримати рівновагу. І тільки тепер він пізнав, що йому назустріч ішла Софія Кушнір.
— І ч, які добрі. Ледь у воду не влетіла. Було б вам, — засвітила весело карими очима на Грицька. Дрібне обличчя було подовжене, як у вивірки, цікавість і настороженість проглядали в кожному русі, починаючи з темносмаглявого обличчя і кінчаючи точеними, пританцьовуючими ногами.
— То й що б мені було? — став біля кореня, щоб не пустити дівчину на берег.
— Побачили б тоді, — задиркувато покосилась і блимнула піввінчиком дрібних густих зубів. А в душі зітхнула: боліло її серце за цим спокійним яснооким хлопцем, заздрила Югині, дарма що та була найкращою подругою.
— Отак наловила б риби в приполу і понесла б Сафронові на вечерю.
— Хай він дідька з'їсть, а не рибу. Пустіть!
— Не пущу!
Софія стоїть біля самого берега, неначе невдоволено мружиться, та ніяк не може заховати трепетної усмішки. По блискучих, змовницьких вогниках, пригашених довгими віями, він уже догадується, про що думає і зараз має сказати дівчина; навіть приємно, що наперед взнав її помисли.
— От чекайте, скажу я Югині, що ви такий безсовісний.
— А що мені Югина?
— Коли обірве чуба, будете знати що.
— І привик же ваш брат до чуба.
— А ваш — до спідниць, — зіскакує з верби і з тихим скриком попадає в обійми Грицька.
— Чекай! Коли так — зараз у воду кину! — Схоплює дівчину, але та гнучка, мов лозина. Перегнулась і миттю вихоплюється з парубочих рук і вже, поправляючи хустану, оддалік стоїть на стежці.
— Коли не покличете на весілля,
— Не сумнівайся — безпремінно покличу, тільки щоб уста мені на колодку.
— Глядіть же, — сміється дівчина, легко перекручується і, пострибуючи, мов козеня, біжить по хвилястій стежці, накриваючи отаву двома крилами спідниці.
«Чортів Сафрон — знає, кого собі підібрати. Така наймичка всяку роботу жартуючи переробить. Хороша дівчина!» — Дивиться вслід Софії, що все глибше вбігає в сутінки, підіймається на високий насип, майнувши руками, стрибає на дорогу й зникає у вибалку. Однак через хвилину мовчазний вибалок починає співати, і дерева слухають пісню про дівчину, що запрошує хлопця прийти до неї босоніж темної ночі, щоб не забряжчали підкови, не загарчали собаки, не заскрипіла долівка, не почули парубочої ходи ні батько, ні мати.
«Тільки батька-матері нема в тебе, бідолаха», — Проходить обережно по вербі.
XXVІІІ
Югина прибиралась до сельбуду на виставу і ніяк прибратись не могла. То хусткою запнеться, то вінок на коси накладе, то червону спідницю надіне, а вже здається, що в голубій буде краще — і знов переодягається, біжить від скрині до стіни подивитися хтозна який раз в дзеркало. Поглянуть на неї веселі очі, обведені двома вузькими дугами брів, кругле рожеве лице, обрамлене кучерявим волоссям, невеличкий прямий ніс.
«Кирпата ж, кирпата. І що тільки Гриць в мені знайшов?» — і сама до себе засміється, добре знаючи, що не кирпата вона.
Грицю, Грицю до телят – В Гриця ніженьки болять. Грицю, Грицю, до волів – В Гриця нема постолів.Постоли-то є, тільки волів нема. Дарма! І радісним стуком віддається в серці слово «Гриць». Коли приходить парубок до неї в хату, ще соромиться дівчина, а на самоті розмовляє досхочу, сміється й тривожиться.
Які тепер хвилюючі дні настали. Буває, не виходиш з чужої роботи — чи то в полі жнеш, в'яжеш, чи на городі пораєшся, — втомишся, перепечешся на сонці та поденщині, а побачиш його, милого свого, уся прояснишся, в думках розмовляєш із ним. Ідеш — співаєш з дівчатами і чуєш, як легко твій спів котиться над ланами, подає голос косарям, і в далекому полі зараз чує Гриць її. А дівчата такі добрі стали — кращих у світі не знайти. І хвилюючий острах охоплює Югину, коли згадає, що в цьому році попрощається із своїми подругами, і вже без неї будуть співатися веснянки, і хтось замість неї буде виглядати своє дівоче щастя.
Навіки покладе вона свій вінок у скриню, заховає коси під кичкою. Широко запнеться хусткою, як молодиці запинаються.
«Яка ж з мене молодиця буде?» — задиркувато блиснули очі, і знову біжить до дзеркала з хусткою в кожній руці. Одну обережно скручує і зав'язує замість кички навколо голови, другу похапцем накидає поверх. Голова більшає і незвично, і смішно, і радісно бачити себе такою.
— Ти ще довго будеш прибиратися мені? — стає на порозі Марійка. — А все зле на тебе! Чи це вітер в твоїй голові ходить? Рано, рано пов'язуватись починаєш, — з докором похитує головою.