Вибрані твори
Шрифт:
— Чого Софія до тебе прибігала? — ворухнулась запізяіла догадка, коли побачив молодіжну сторінку.
— В райком з нею підемо.
— В райком?
— Комсомольскі квитки нам вручатимуть, — відповіла з гордістю і хвилюванням.
— В добру путь, Югино. — Підвівся з-за столу, кремезний і урочистий. — Достойною будь, дочко. Щоб не тільки батьки гордилися тобою. — Нахилився над дівчиною, поцілував у голову міцними, перепеченими устами.
— Спасибі, тату, — вдячним і сяючим зором поглянула на нього і міцно притиснула до грудей важку напрацьовану руку батька; була
— Ні дочко, — промовив задумливо. — Не лагідний твій батько. І не хоче таким бути. Не до цього нам тепер. Залишимо лагідність старим бабусям, що зібралися іти в далеку путь. А нам ще до крові треба битися за справжнє життя. З куркульнею битися… Душа у мене, щоб ти знала, шершава, мов полотно те, що болючими пальцями випрядалося і ткалося в безсонні злидарські ночі. І ясна моя душа, мов полотно, вибілене весняним сонцем. Наша держава з сімнадцятого року білить її своїм промінням.
Югина здивовано широким поглядом дивилась на батька.
— Чого дивуєшся? Не сподівалася таке почути? Це, Югино, не я, а правда наша говорить. Гляди, щоб правдивою мені була в усьому, такою, як комсомол тебе вчить. Бо хіба то людина, коли все у ній сіре: і душа, і думки, і погляд. Коли перепілка сіра — це красиво, а коли людина така, то… Ну, іди вже спочивати…
— Тату, значить, ви тепер зі Свиридом Яковлевичем зовсім заодно?
— Ми завжди з ним заодно, — перебив, хоча й знав, про що запитала Югина. І, вже помовчавши, додав: — Вгадала ти. Думаю, дочко, в партію вступати, — вперше виказав найпотаємніші мрії. — Тільки поставимо соз на ноги… так, щоб ясно можна було людям глянути в очі… і поїду з Свиридом Яковлевичем до райпарткому…
— Куди ж ми тоді нашу маму подінемо? — весело звузила очі.
Іван Тимофійович засміявся:
— Це не мала загадка. Неодмінно з жінделегатками порадьмося… її треба до якогось ледащого начальства приставити: вона його або робити заставить, або навіки виживе, сточить своїм язичком…
До шибок припала темносиня ніч, ворушачи перетертими крижинами хмарин.
Рівно задихав Іван, і Марійка з острахом побачила, що його руки схрещені на грудях. Похапцем роз'єднала їх і довго не могла зупинити в грудях болючого стукоту.
Місяць нечутно сійнув у хату блідого сяйва, і на долівці заколивались чорні перехрестя рам. З тривогою дивилась на таке рідне, навіть уві сні насмішкувате обличчя чоловіка, який і парубкуючи не раз своїми кпинами, упертістю доводив її до сліз, та й тепер не змінився. Навіть оте незмінне «хе» не відходило з літами, а ще більше вкоренялося, стаючи і радісним, і роздумливим, і сумовитим, і злостивим окликом.
У сінях загримів засув, забряжчали відра — Югина принесла води, зачиняла двері. І знала мати, що зараз дочка буде лугом змивати коси, розчеше кучері і, не заплітаючи їх, перев'яже на ніч биндою.
«Неспроста приходив Гриць у неділю, ой, неспроста».
Було радісно. Чи не найкращий парубок
— Гарна, гарна, — загримів бас на подвір'ї.
— Славна, славна, — обізвалася скрипка…
— Що це?
Майнули чорні обриси будівель, огорнені синім полотном. Прозору хмарину надрізав гострий срібний леміш, пересунулось навскіс перехрести рам, на сідалі загорлав, забив крильми півень.
«Невже світанок скоро?»
І знову загримів бас, але вже на вулиці біля приданочок: «Гарна, гарна». А вона удавала, ніби п'яна, і мусив таки зять брати її під руки і вести гамірливими вулицями до своєї хати.
— Горе моє, а хто ж мій зять? — От тобі й маєш! Навіть і роздивитись не встигла, а він хитрун! Тільки подивиться вона — одвертається вбік і сміється, сміється з неї…
І Югина довго не могла заснути цієї ночі. Теплі, мокрі коси розсипались по плечах, лащились вогким дотиком, неначе рій несподіваних думок.
Тепер неділю вона стрічала радісним передчуттям. В уяві бачила, як, зготувавши снідання і обід, прибирається біля скрині, заглядає у маленьке дзеркало і вікно — чи не йдуть подруги за нею. Навіть чула, як грала музика на майдані коло сельбуду і шелестіли вулицями дівочі спідниці. Закрутить її Гриць в швидкому танці на заздрість старшим дівчатам.
«Хіба ж вона винна, що краще танцює за них?» — Усміхнулась і застилалась, що лукавить сама з собою.
Не тільки тому Шевчик платить музикам, що легко танцює вона.
Ой так-так, ой так-так!
Шевчик дратву сучить.
Пригадала дитячу пісеньку і беззвучно розсміялась, бачачи, як Гриць у хвартусі з десятки сидить на шевському довбаному стільці і смолистими руками, оперезаними слідами дратви, люто вкручує в нитку тверду щетину, а щетина гнила — рветься, і він мало кулаків з злості не сучить. А музика грає, і Гриць вже з колодками в руці, дратвою в зубах сам пускається в танець, сердито наспівуючи: «Ой так-так, ой так-так, Шевчик дратву сучить».
«І чого він в неділю приходив? Чого? Захотілося чарку випити, от і зайшли».
І знає, що обманює себе, але настирливу догадку хоче прикидати іншим, заховати глибоко-глибоко, щоб радісніше і довше було їй пробиватись наверх. Ось вона підіймається, струшує з себе накидані думки, як трава росу, і подає свій голос:
«А я знаю, чого він приходив».
«Нічого ти не знаєш, — сердиться дівчина, — хіба мало кращих дівчат у селі є», — і починає перебирати їх у пам'яті.
«От подруга — Софія Кушнір чим не красуня? Тільки дрібна трохи і надто вже смаглява. Або Людя Вітренко. Чорнява, синьоока, ставна. Одначе занадто гордовита, та й ходить, наче за кожний ступінь золотий бере. Або Катерина Прокопчук…» — І незручно стає перед собою, що почала судити, хай хоч в думках, своїх подруг. «Наче вже я найкраща за всіх. Як це недобре», — аж почервоніла.