Вибух
Шрифт:
— У середині травня у вашому готелі мешкав оцей громадянин. Звуть його Михайлом Микитовичем Манжулою. Чи пригадуєте?
Жінки перезирнулися пожвавлено: міліція, та й ще фотографія їхнього колишнього пожильця — це обіцяло якщо не пригоду, то якісь зміни в їхньому усталеному та одноманітному житті. Почали розглядати знімок, нетерпляче відбираючи одна в одної.
Старша й трохи вродливіша покрутила головою і запитала в чорнявої довгоносої колежанки:
— Ти пам’ятаєш тамтого
— Невже забула? З двокімнатного “люкса” на третьому поверсі — носив нам морозиво з ресторану.
— У зеленому светрі?
— Так. Пам’ятаєш, колись прийшов у білих джинсах. Люксусові, прошу я тебе, джинси, такі тільки на ярмарку в Косові здибаєш.
— Отже, дівчата, бачу, ви згадали Манжулу. То маю до вас кілька запитань, — перебив дівчат Хаблак.
— Дуже прошу. — Це довгоноса.
А вродлива не без грайливості поправила вишиванку на грудях і заперечила:
— Але що ми пам’ятаємо!.. Аж у травні…
— Бачите, пам’ятаєте, що жив у “люксі”, навіть у яких джинсах ходив. А тепер пригадайте, він сам мешкав чи з кимось?
— Сам, — не роздумуючи, одповіла чорнява.
— І ніхто в нього не ночував?
— У нас не дозволено.
— Це — жінкам, а до нього товариші не приїжджали?
— І чоловікам не дозволено.
— Бувають і винятки.
— Звичайно, бувають, — погодилась легко, — та ми в таких людей документи беремо, бо в нас суворо… Є вказівки, і ми не порушуємо.
— Звичайно, не порушуєте, — погодився Хаблак, розуміючи, що іншої відповіді годі чекати від чергової. — Не пам’ятаєте, хто замовляв номер Манжулі?
— А для чого? Вам потрібно — селіться. Без проблем…
“Отакої, — подумав Хаблак, — і в Карпатах, як у Києві… Тут, правда, “дуже перепрошую”, але також — “без проблем”…
— І довго мешкав у вас Манжула?
— З тиждень.
— Часто у вас такі відвідувачі селяться?
— Ні, у нас переночують і їдуть. Буває, на день чи два затримуються.
— І що ж робив Манжула?
— Мабуть, діло мав.
— Чому так уважаєте?
— А приїздили до нього. На машинах.
— Знаєте, хто?
— Звідки ж?
— Ви тут усіх мусите знати…
— З Ясеня ми, сюди їздимо.
— І на яких машинах до Манжули приїздили?
— На вантажних.
— Самі бачили?
— А чого не бачити? Ми тут усе бачимо.
— На лісовозах?
— Ні, — одповіла не вагаючись. — Одного разу на ЗІЛі, а другого також на якійсь вантажівці. Але з кузовом.
Усе сходилося, і в Хаблака вже майже не було запитань. Та спробував уточнити:
— Удень приїжджали?
Жінки перезирнулися, і тепер ініціативу взяла на себе старша:
— Ні, підвечір. Це я точно пам’ятаю, бо ще група туристів приїхала. А повернувся Манжула вночі, навіть під ранок.
— А номер машини не бачили?
— Бачила, чом ні?
— Який?
— Коли б знала, що міліція цікавитиметься, записала б. А так ні до чого.
— Куди поїхали? На Рахів?
— Ні, туди, — махнула рукою праворуч. — На Ворохту.
Хаблак подумав: з “Беркута” Манжула керував операціями по продажу алюмінію. Майор побалакав ще з барменом та офіціантами — бармен Манжулу впізнав, він пам’ятав, що цей постоялець заходив до нього переважно вдень, вечорами кудись зникав, лише одного разу з’явився з дівчиною, мабуть, туристкою — сиділи допізна, й Манжула пригощав досить велику компанію. Власне, ця інформація не дала Хаблакові нічого нового, і вони із Стефураком вирішили вертатися до Косова.
У Косові на Хаблака чекав Коренчук. Точніше, він ні на кого не чекав — устиг сконтактуватися з місцевими обе-хеесівцями, ті підкинули йому кілька справ, і лейтенант буквально обклався ними — з-за столу визирала лише маківка, поросла рудуватим волоссям. Побачивши Хаблака, Коренчук виліз із свого укриття і мовив без особливого захоплення:
— Є над чим поморочити голову. Наскільки я зрозумів, хочете знати, звідки цей алюміній?
— Точно.
— Не знаю. Поки що жодної зачіпки.
— Ви вчепитеся.
— Не переоцінюйте моїх скромних можливостей.
— Сподіваюсь.
— Ну, сподіватися можете, — дозволив Коренчук.
На тому й розійшлися. Хаблак із Стефураком, пообідавши в районній їдальні, подалися до Соколівки, а Коренчук лишився в райвідділі з запилюженими справами.
Десь на початку першої, коли Стефурак давно вже вимкнув телевізор і, враховуючи досвід попередньої ночі, почав розбирати постіль, у вікно ледь чутно постукали. Стефурак метнувся до дверей, а Хаблак потягнувся до піджака, що висів поруч на спинці стільця.
Невже почалося?
Побачивши у дверях стурбоване обличчя дружинника Гната, який сидів у засідці разом з дільничним інспектором, запитав нетерпляче:
— Привезли?
— Так, прошу вас. Лейтенант Семенюк затримав його.
— Що, тільки один?
— Шофер — і все.
ЗІЛ, навантажений листовим алюмінієм, стояв на бригадировому подвір’ї. У кімнаті біля пічки сидів, бгаючи в руках бавовняну кепку, чоловік у ялових чоботях, ватянці, накинутій на пом’яту, незастебнуту невизначеного кольору сорочку. Побачивши, як виструнчився лейтенант перед двома незнайомцями в цивільному, він і сам зробив спробу підвестися, та Хаблак зупинив його рішучим жестом. Запитав: