Вибух
Шрифт:
— Ні, тільки ім’я та по батькові. Його до мене Дуфанець привіз: з готелем у Коломиї важко, то попросив… А я перебудуватися збираюсь, гроші потрібні. Чом не заробити?
— Де в Івано-Франківську лишили Степана Вікентійовича?
— У центрі. Там готель, гадаю — до нього подався.
— Гадаєте чи бачили?
— А чого мені дивитися: розвернувся — і ходу. Мені сьогодні на роботу, то хоч годину посплю.
— Спіть, — відпустив його Хаблак і дав знак Стефуракові, аби заводив машину.
На
Хаблак притримав Стефурака.
— Степан Вікентійович, здається, ту-ту… — зробив виразний жест рукою.
— Я так і догадався.
— Коли перший літак на Київ?
Стефурак зиркнув на годинник.
— Через п’ять хвилин. Але ж в аеропорту лишають прізвище.
— А він його й тут не залишив. Бачиш, ні Корж, ні Волянюк не знають. Зараз допитаємо Дуфанця — єдина надія.
— Якщо він не назвав тут прізвище, міг і літаком.
— Міг, — ствердив Хаблак. — Переляканий він: побачив, що Волянюка затримали, і вирішив якнайшвидше тікати. Природне стремління всіх злодіїв.
— Але міг би й догадатися, що ми перевіримо список пасажирів.
— Вважаєш його дуже розумним, — посміхнувся Хаблак. — А я дуже розумних в таких компаніях щось не зустрічав. Якби були розумними, знали б, що на них чекає. Що все одно спіймаємо. — Подумав трохи й додав: — Мені тепер його прізвище не дуже й потрібне. Коли справді Степаном Вікентійовичем називається, я його в Києві швидко знайду. Власник “Волги”, ім’я та по батькові, прізвисько Бублик, фоторобот… Чого ще треба?
— До Івано-Франківська?
— Я тільки допитаю Дуфанця і викличу сюди Коренчука. Вагони з алюмінієм приходили в Коломию, отже, мусить докопатися — звідки йшли.
— Резонно.
Дуфанець сидів у кутку кімнати, дивився, як оперативники порпаються в серванті. Затиснув руки поміж коліньми, погляд його згас, певно, й не бачив, що робиться довкола.
— Скажіть, Дуфанець, — запитав Хаблак, — як ви познайомилися із Степаном Вікентійовичем?
Підвів порожні й на диво прозорі очі.
— А приїхав… Каже, привіт від Манжули, захворів Михайло Микитович, а діло є діло, й воно не терпить…
— Прізвище його знаєте?
— Не назвався.
— Ви не запитували?
— Я так розумію, — відповів Дуфанець розсудливо, — якщо людина не назвалася, для чого розпитувати?
— Але ж Манжула назвався.
— То його справа. Михайло Микитович у готелях мешкав, а цей не схотів. У кожного свій характер, виходить.
— І як ви працювали із Степаном Вікентійовичем?
— Як і раніше з Манжулою. Сотня за сарай, щодоби, значить. І по три сотні за кожного покупця. Я критися не буду: що було, те було.
— По три сотні за рейс — нічого!..
— Що й казати: ризикували недаремно.
— А Степан Вікентійович?
— Рахуйте самі. Три тисячі дах, ну, іноді трохи менше…
— Солідно.
— Ну, не тільки ж йому…
— Кому ще?
— Не знаю. Гадаю, один не впорається.
Хаблак показав Дуфанцеві фоторобот Бублика.
— Упізнаєте?
— Схоже.
— На кого?
— Як на кого? На Степана Вікентійовича. Майже справжній.
— Чому — майже?
Дуфанець знизав плечима.
— Наче малювали його. Якийсь неживий.
Що ж, він мав спостережливе око, і Хаблак запитав про всяк випадок, мало вірячи в удачу:
— Звідки Степан Вікентійович?
Дуфанець відповів одразу й не вагаючись:
— Із Києва, звідки ж іще?
— Сам казав?
— Ні, але я не сумніваюся.
— Чому?
— А він сам, ну, проговорився. У перший вечір випили за приїзд, він і похвалився, що з самим Президентом коньяк пив на дніпровому березі.
— Яким Президентом? — Це прізвисько називалося сьогодні вдруге — отже, не могло бути випадковим.
— Я так зрозумів: головним.
— На дніпровому березі… Це може бути і в Запоріжжі, і в Дніпропетровську.
— Але ж прилетів київським літаком.
— Невже квиток бачили?
— Та ні, сам казав. Вилетів з Києва увечері, аби вагон тут наступного дня зустріти.
У дверях з’явився Стефурак. Повідомив, що прибув начальник місцевої міліції. Це свідчило, що справі з алюмінієвим листом тут надавали першорядного значення. Отже, вирішив Хаблак, їм із Стефураком у Коломиї більш робити нема чого (ще й Коренчук виїхав з Косова), і треба негайно вертатися до Івано-Франківська.
У аеропорту одержали довідку: двома ранішніми рейсами до Києва вилетіли троє пасажирів з ініціалами “С”, “В”.
Грайда С.В.
Галинський С.В.
Вікторов С.В.
Ще був Мірошниченко С.В. — він вилетів до Львова, а до Чернівців — Фостяк С.В.
Усіх цих пасажирів, особливо перших трьох, Хаблак узяв на замітку і наступним рейсом вилетів до Києва.
14. Гудзій дочекався, поки відринула хвиля ранішніх відвідувачів і в кабінетах запанувало передобіднє затишшя. Прослизнув до Татарова, скориставшись відсутністю секретарки, хоч це не мало ніякого значення — міг заходити до начальства хоч десять разів на день, не викликаючи ані підозр, ані цікавих розмов співробітників. Певно, спрацювала зайва і надто перебільшена застережливість злодія, який дує і на холодну воду.