Вибух

Самбук Ростислав Феодосьевич

Татаров щось писав, глянув на Леоніда Павловича, подивився, як на порожнє місце, не зрадів і не стривожився, так він завжди зустрічав Гудзія, без жодних емоцій, і це найбільше сердило й дратувало Леоніда Павловича — як-не-як, а пов’язані одним мотузком, і міг хоча б примусити себе бути привітнішим.

Гаврило Климентійович випростався на стільці, покинувши папери, й сидів мовчки, дивлячись, як наближається до столу Гудзій. Думав, що цей завжди усміхнений, рожевощокий і привітний молодик глибоко огидний йому — його б воля, звільнив і ще б дав коліном під зад, так, аби вилетів

не тільки з главку, але й з Києва, кудись у глибоку провінцію: щоб не бачити, не чути, щоб не отруював тут атмосферу.

І все ж Татаров примусив себе скривити губи у ледь помітній чи то гримасі, чи то посмішці й кивнув, відповідаючи на привітання.

А Гудзій, наближаючись до столу, бачив тільки сивий йоржик коротко підстриженого волосся і видовжене зморшкувате обличчя — точно, старий сухар і педант, ортодокс клятий, витиснутий лимон без соку й запаху. Ну й біс з тобою, знаємо, чого варто було тобі зобразити на обличчі жалюгідну подобу посмішки, проте лишай свою злість і ненависть при собі, я до тебе не просити прийшов, а в справі, і хочеш не хочеш, доведеться побалакати.

— Прошу сідати, — мовив Татаров сухо й офіційно, немов завітав до нього звичайний підлеглий і вони вирішуватимуть буденні виробничі питання.

Проте Гудзій аж ніяк не зреагував ні на сухість, ні на явну недоброзичливість: сів не так, як належить підлеглому — стримано й діловито, а сперся ліктями на стіл заступника начальника главку, фамільярно й нахабно зазираючи йому у вічі.

Татаров ледь утримався, щоб не осмикнути цього пройду. Подумав не без гіркоти: ось дожив і до цього, певно, слід було посміхнутися у відповідь так само фамільярно чи хоч сказати щось легке або жартівливе, щоб розрядити обстановку, та не міг — сидів важкий і набурмосений, дивився відчужено.

І ненавидів сам себе.

Згадав, як усе почалося. Тоді прийшов до нього на прийом заступник начальника відділу постачання з одеського заводу. Він і прізвища його не розібрав, якийсь Мажуга чи Мужуга, потім це прізвище почало снитися йому, а тоді подивився на дженджуристого молодика, й наперед вирішив відмовити йому, чого б не просив, бо постачальники завжди канючать, а цей до того ж набрався нахабства й відкрито запропонував йому, Татарову, виділити вагон алюмінієвого листа заводу, про який він, заступник начальника главку, здається, навіть і не чув.

Татаров тоді вивчаюче подивився на одеського піжона, збагнувши, що той пропонує йому махінацію. Рука Татарова потяглася до кнопки, щоб викликати секретарку: він тоді не схвилювався і не розгнівався, просто дивився на огидного пройду як на настирливу комаху, котру мусить негайно розчавити, гадав, що той злякається чи хоча б збентежиться, але постачальник дивився спокійно, навіть якось зверхньо й нараз сказав таке, що він, Татаров, мимовільно відсмикнув руку від кнопки.

Гаврило Климентійович і досі пам’ятав ті слова.

“Чекайте, — зупинив його Манжула. Так, з того дня це прізвище вкарбувалося йому в пам’ять. — Я не прошу вас зробити це безплатно. Ви, Гавриле Климентійовичу, матимете за один ваш підпис “Ладу”. До того ж завтра. І ніхто й ніколи не довідається про це”.

Він підвівся й позадкував до дверей, не зводячи з Татарова очей. Біля виходу ще мовив притишено:

“Я подзвоню вам завтра вранці. Розумію, що саме ви думаєте зараз про мене, але врахуйте: якщо навіть повідомите кого слід про мою пропозицію, це вам нічого не дасть. Ніхто не зможе довести, що я просив вас виділити тому заводові алюмінієвий лист. А “Ладу” матимете хоч завтра. Все у ваших руках”.

Він знав, що робить, клятий одеський пройдисвіт: “Ладою” розбив і так надтріснуте серце Татарова. “Лада” була кришталевою і нездійсненною мрією Гаврила Климентійовича. Варто було постачальникові запропонувати гроші, навіть великі гроші, на які Татаров зміг би купити машину, й він виставив би його з кабінету, покликав міліцію чи когось із громадськості, підняв би скандал, але саме слово “Лада” приголомшило Татарова. Він, ще бачачи у дверях Манжулу, уявив собі неймовірно розкішну, білу, блискучу, відполіровану машину, його власну машину, яка тільки снилася йому в рожевих снах.

І раптом ставала реальністю!..

Гаврило Климентійович ішов до своєї посади у главку довго, важко. Спочатку йому пофортунило: повернувся з фронту й одразу без труднощів поступив до політехнічного інституту. Науку опановував туго, брав наполегливістю, ретельністю. Після закінчення інституту потрапив на величезний напіввідбудований завод, мешкав у гуртожитку, никався, як і всі холостяки, по їдальнях та забігайлівках, невдовзі познайомився з дочкою головного інженера. Клара була не дуже вродливою, до того ж вийшла з дівочого віку й трохи втратила амбіційність — накинула оком на початкуючого інженера, порадилася з батьком, і скоро Татаров став її чоловіком. Звичайно, це вплинуло на службове становище Гаврила. Климентійовича. Через два роки його висунули начальником цеху, а ще через рік відкрилася вакансія директора на одному із суміжних підприємств, і Татаров обійняв цю посаду.

Правда, невдовзі тесть помер, залишивши молодого висуванця напризволяще, але Гаврило Климентійович уже потрапив до номенклатури й зміг скористатися з цього. Зірок з неба не хапав, проте й діло знав досконало, відзначався розважливістю, навчився вміло приховувати своє тугодумство, відтягуючи прийняття необхідного рішення посиланням на потребу ще раз порадитися, проконсультуватися. Розв’язував кардинальні питання вже після того, коли точно знав, якої думки додержуються вгорі.

Зрештою, не програвав.

Клара народила двох дітей, які вимагали щоденної уваги, тому вона залишила свою малопомітну й негрошову роботу, то більше, що зарплати Татарова вистачало, а в Клари збереглися татові знайомства, які використовувала нечасто, але з розумом. Так і доріс Гаврило Климентійович у п’ятдесят років до заступника начальника главку. Гадав, підніметься ще на щабель, та помилився. Коли попередній його начальник пішов на пенсію, Гаврило Климентійович не без приємності приготувався поміняти кабінет, він уже п’ять років ходив у заступниках і стільки ж лишалося до пенсії, до того ж була в нього побіжна розмова з міністром, щоправда, міністр не сказав нічого певного, але й не відмовив. І раптом!..