Вибух
Шрифт:
— Де Арсен?
Президент не одразу збагнув, що Арсен — це Шилінг, навіть запитав:
— Ти про Шилінга?
— Його так називають?
— Звичайно, Шилінгом. Навіщо він тобі? Нам так гарно вдвох…
Юлія вперлася Президентові долонями в груди, й він зрозумів, що вони можуть бути не тільки м’якими й ніжними.
— Де Арсен? — повторила.
— Невже він тобі справді потрібний?
Юлія відступила на крок і наштовхнулася на диван, Президент скористався з цього, примусив
— Не буде Шилінга, та й для чого він нам?
— Пішов?
Президент грайливо показав пальцями на її стегні, як почимчикував Шилінг.
— У Шилінга невідкладні справи, — трохи пом’якшив удар, — він поспішав… — Зробив спробу притягнути жінку до себе, та вона не далася. — Ну, що ти, манюнє, — просюсюкав, — іди до мене, нам буде гарно…
— До тебе? — нараз зовсім тверезо зареготала Юлія. — Отже, ти стакнувся з Арсеном? Ви домовились, і він пішов?
— А що тут поганого?
— І ти справді подумав, що я буду твоєю? — запитала серйозно.
— Ти мені подобаєшся, як ніхто.
— Невже?
Президент не вловив іронії в цьому запитанні й ствердив:
— Я ніколи не хотів жодної жінки, як тебе.
— Ти дивись!.. — Юлія зробила спробу підвестися, та Президент устиг обійняти її за талію і не пустив. Гаряче видихнув їй у вухо:
— Не пошкодуєш, точно кажу, заради тебе я готовий на все.
— І на що ж ти готовий, Гено? — Знов-таки Президент не вловив підтексту цього запитання.
Президент рвучко підвівся, зник у сусідній кімнаті, виніс звідти й кинув на підлогу хутром догори новісіньку дублянку.
— Твоя, — мовив хвалькувато, — дарую тобі, бери, я не скупий…
Юлія підвелася підкреслено повільно. Ступила крок до дублянки, і Президент усміхнувся переможно — яка ж жінка відмовиться від такого царського подарунка, — проте Юлія наступила на хутро й витерла об нього ноги.
— Ти зрозумів мене, Гено? — зазирнула Президентові у вічі.
Той відступив розгублено.
— Ти?.. Ти не хочеш?..
— Ще раз питаю: зрозумів мене, Гено?
— Ти, сучко! — нараз фальцетом вигукнув Президент. Хміль ударив йому в голову, він ступив до Юлії і швидко й сильно ляснув її по щоці. — З тобою як з порядною, а ти ще викаблучуєшся! Шилінга захотіла? Так знай, продав тебе Шилінг, а я купив — за три сотні!
У Юлії кров одлила від обличчя: нарешті остаточно усвідомила, в яку халепу вскочила.
— За три сотні? — перепитала розгублено. — Арсен продав мене за три сотні?
— Я дав би більше.
Юлія нервово засміялася.
— І ти, Гено, гадаєш, що купив мене?
— Але ж ти мені справді подобаєшся… — Гнів відпустив Президента, він ступив до Юлії, але вона схопила зі столика ніж, звичайний столовий ніж, яким і порізатися важко, та не мала іншої зброї, виставила його поперед себе й вигукнула загрозливо:
— Не підходь.
— Невже я такий огидний?
— Не підходь, кажу, — повторила тихо, але люто. Нараз знайшлася і вклала у слова ненависть і презирство, які знайшла в собі: — Крокодил Гена!
Президент рвонув на собі сорочку (бачив у кіно, так роблять у нападі гніву справжні чоловіки), мовив тихо, намагаючись, аби кожне слово звучало вагомо:
— Ні, я не крокодил… Ти ще не знаєш, як називаюсь! Я — Президент, а це не жарт!
— І не хочу знати, відійди з дороги!
Але Президент заступив двері. Вважав: не все ще втрачене.
— Ну, куди ти підеш? — заканючив несподівано для самого себе. — Залишайся в мене, Юлю, нам буде гарно…
Однак Юлія закусила вудила. Тицьнула ножем у картину па стіні, що ледь видніла при світлі свічок, мовила зневажливо:
— Гадаєш, намалював свою пику й всі впадатимуть навколо? Відійди, кажу, бо заріжу!
І таку впевненість і рішучість відчув Президент у її словах, що мимоволі ступив убік, а Юлія прослизнула повз нього до передпокою.
Президент почув лише, як грюкнули двері, — стояв, знеможено опустивши руки, потім поправив розірвану сорочку, криво осміхнувся, підняв дублянку, обтрусив і повісив назад до шафи. Випив повний фужер шампанського й трохи заспокоївся.
“Клята шльондра, — подумав. — Істеричка чи просто божевільна! Точно, божевільна…”
Ця думка остаточно заспокоїла його — справді, яка нормальна жінка відмовиться від дублянки, — і Президент пішов спати, знову сповнений власної гідності.
Юлія вискочила на Русанівську набережну й мало не одразу побачила зелений вогник таксі. Зіщулилась на задньому сидінні й ледь не застогнала від гніву та обурення.
Арсен! Продав за триста карбованців!
Біль обпікав їй серце, підступав клубком до горла, біль і гнів.
За три сотні…
Точно, справжній шилінг, валютник клятий. І дали ж йому таке прізвисько… Як в око вліпили: за гроші все продасть…
Нараз Юлія згадала, як нахабно обнімався Арсен у неї на очах з дівчиськом на пляжі. Так, Шилінг зрадив її ще тоді, вона весь час була для нього іграшкою, ось і продав, коли дорого заплатили.
Юлія відчула, як сльози з’явилися на очах — обтерла акуратно, щоб не розмазати туш на віях. Зрештою, біс із ним, для чого ятрити собі серце через якогось пройдисвіта! Спекулянт і фарцівник, звик торгувати всім, і нема для нього нічого святого.