Викрадення в Тютюрлістані

Жукровский Войцех

Виступати мали другого дня на світанні, але ще до десятої години ранку перед складами стояла довга черга і кравці з повними ротами шпильок розпускали мундири, що ніяк не налазили на гладкі туші новобранців.

Біля Західної брами вже відбувались урочисті проводи, нам бажали перемоги над ворогом. Колона сунула все далі. Яскраве вбрання сліпило очі, бойовий запал аж пашів. Щоправда, зброї було обмаль. А що давно вже не воювали, то рушниці поіржавіли, шаблі пощербились, у шоломах хазяйновита пані гетьманша підсипала квочок. Та зате їхали сотні возів, навантажених бочками з вином і медом, здаля доносився густий дух копчених ковбас і окостів, а низки сосисок, звисаючи з полудрабків, звабливо кивали до вояків, що йшли у похід. Над усім витав ніжний запах тортів і крихких тістечок, посиланих ванільним цукром. Усе це змусило армію дуже скоро зробити короткий привал. Отож зараз за міськими мурами, на поблизьких луках, нап’яли намети та й почали бенкетувати. Тепер уже й припізнілі мародери підбігали і похапцем приставали до шеренг бенкетарів. Побачивши заставлені столи та повні миски, вони заздалегідь розстібали гудзики й попускали пояси.

Нарешті, вже надвечір, армія, звільнившись від доброї половини вантажу, рушила до кордону. Купки хлопчаків неохоче поверталися до міста. Страшенно шкода було покидати хоробрих батьків, розлучатися з ними на порозі таких незвичайних подій, І вони надумали вранці знов наздогнати повільне військо, щоб побачити вирішальну битву. На мурах, мов чайки, маяли білі хустинки. Багато блакитних та чорних очей сповнювалося слізьми, дивлячись, як барвиста валка обозів, звиваючись гадюкою, курить на заході і всотується під склепіння лісу.

Налетів прохолодний вітер, дбаиливо заходився сушити хустинки, але дами плакали такими буйними й рясними сльозами, що невдовзі наповнили ними фортечні рови, завдяки чому обороноздатність міста незмірно зросла.

— О-о-о-ох! — писнуло щось сумно.

Хитруся провела лапкою, ніби згорнула щось собі в поділ.

— Що там таке? — спитав, ворушачи вусами, Мишібрат.

— Е, нічого, тобі здалося, — пробурмотіла лисиця. — Ти що-небудь чув, півнику?

Але капрал Пипоть, заглиблений у минулі події, чув тільки брязкіт зброї в перших сутичках.

— Надвечір, — як зараз пам’ятаю, була саме середа, — наше військо зіткнулося з ворожим авангардом. Ми якраз підходили до кордону. Там на узгірку, оточена грядками соняхів, дрімала корчма «Під оселедчиком». Дим, видний здалеку, здіймався прямісінько в небо. Тоді кілька наших, найбільш зголоднілих, з дозволу короля щодуху помчали туди. Коли вже злазили з сідел, раптом побачили ворогів, що чкурнули в соняшникову гущавину. Початий торт і відкорковані пляшки лимонаду доводили, що супротивник під боком у нас спокійнісінько собі бенкетував.

Безстрашні лицарі спершу розправилися з недоїденим десертом, а потім з переможним криком рушили в погоню. Полонених, щоправда, не привели, але відтоді ми були насторожі.

Коли ми отаборились, я щогодини сурмив, а численна варта озивалася з пітьми: «Агов, агов! Пильнуєм!» Ми були такі змучені довгою дорогою, що гучне хропіння заглушило навіть грюкіт гармат та обозів підтягуваної ворожої армії. Під покровом ночі вони стали проти нас, зовсім близенько — каменем докинеш. Гай-гай, ця битва поточилася б зовсім інакше, якби не підла зрада!

— Зрада? — скрикнули кіт і лисиця.

— Атож, зрада, — зітхнув півень і презирливо сплюнув.

Цапкова підла зрада

Був з нами в таборі один крамар, цапок. Казали, що дід його лихварював, а може, то тільки плітки… Так от, той цапок був страшенний жадюга і за гроші зробив би що хоч.

Вештався по табору увесь закурений, блідий і такий худий, що аж жаль брав дивитися, бо він навіть голодний сидів, аби калитку напхати грошвою. Отож снував по табору цапок і торгував підтяжками, підв’язками, продавав шнурки, ліфчики, чорну фарбу для вусів, поштові листівки, на яких цілувалися голубки або здоровенний тютюрлістанець притискав ногою купу повалених на землю блабланців. Одне слово, в нього було все, що може знадобитися воїну на полі битви. Цапок поскубував сиву бороду, мекав, вихваляючи свій крам, мружив хитрі очиці і всюди вмів пролізти. Навіть головнокомандувачеві, самому графу Майонезу, втелющив небитке люстерко. Проте воно відразу тріснуло, бо граф був велетенського зросту і не міг у ньому вміститися.

О, граф — що то був за вояк! Суворий і простий. А на зріст такий височенний, що йому не треба було вискакувати в сідло — стане, розставить ноги, і зброєносці підводять під нього коня. Стременами мало не до землі діставав, а коли хотів узяти чвалом, мусив на коні сідати навпочіпки.

Ото був полководець, тепер таких не знайдеш! За ним усі пішли б у вогонь!

Капрал у гіркій задумі мовчки пихкав люлькою. Врешті Мишібрат, найсміливіший, торкнув його ланкою.

— Ти почав про зраду…

— Еге, — стрепенувся півень, — отож я вам і кажу…

Опівночі з густої пітьми виринули дві замасковані постаті. Під чорними пелеринами, якими вони прикривали ліхтарі, стиха побрязкувала зброя. З-за возів почулось умовне бекання, і до них став скрадатися зрадник-цапок. Усі троє відійшли набік, у зарості ялівцю. То були посланці короля Цинамона.

— Слухай, цапку, — почали вони, — зрада — то дрібниця, ми й без тебе знаємо те, що ти хочеш нам виказати… Найважливіше для нас — щоб завтра ви лишилися без командувача. Усунь улюбленця ваших солдатів графа Майонеза… Тільки він може нам перешкодити… Треба позбутись його за всяку ціну!

— Скільки дасте? — видихнув цапок.

— Ну… — обачливо шепнув посланець, — половину того, що ти думаєш.

— Мало, — мекнув цапок, —- дуже мало.

— Буде з тебе.

— Докиньте трохи, шляхетні панове, і присягаюсь рогами, шо завтрашню баталію ми почнемо без графа!

Знову блиснув ліхтар, забряжчали срібняки, і постаті в низько насунутих каптурах пірнули в зарості ялівцю. Цап неквапно повернув назад до табору. На його запалих грудях випиналася торбинка з грішми, він любовно гладив її ратичкою. І почав цап кружляти поміж наметами, де стояла зброя, купами лежали палаші, грізно стриміли заткнуті в дерен алебарди. Він нахилявся, щось виливав з бутля, брязкав лезами і між сонними солдатами повз далі, в бік королівського намету.

Граф Майонез саме скінчив військову раду. Офіцери порозходились, а король Барило ласкаво кивнув йому.

— Спи сьогодні в моєму наметі, графе, чогось мене острах бере…

— Сором, ваша величність, ніколи ви не були в більшій безпеці, як зараз, серед своїх вірних солдатів!

— Так, я знаю, любий графе, але вдвох усе-таки веселіше.

Полягали спати. Король — на ложі, вимощеному подушками, а граф, прямий і суворий, як меч, — на голій землі, прикритій лише кількома килимами та ведмежою шкурою. Граф не роздягався, тільки скинув важкі чоботи, а що намет був невеличкий, його довгі ноги з вузькими й плоскими аристократичними ступнями висувалися з-під опущеної запони у прохолоду ночі. За мить обидва вже спали по цілоденних трудах, і в снах їхніх витала богиня перемоги Вікторія з лавровим вінком.