Викрадення в Тютюрлістані
Шрифт:
— Це неподобство! Так ми не будемо битися! — кричали вони, — Це не по-лицарськи!
Але вже накочувались нові лави, топчучи простертих на землі солдатів, і теж падали, збивались у ворушкі купи, а супротивники голомшили їх з подвійним завзяттям.
Сонце висіло над самим бойовищем, і спека ставала все нестерпнішою.
Раптом король Барило, червоне, лискуче від поту обличчя якого аж шкварчало під заборолом, вийшов на середину бойовища й гукнув:
— Годі!!!
Звідусіль зацитькали:
— Тс-с-с… Тс-с-с…
Шум битви потроху
Король Цинамон верхи продерся крізь гущу вояків, повернувся до них лицем і, піднісши руку, теж заволав:
— Годі!
Всі спинилися, запала глибока тиша. Палиці й мечі завмерли в повітрі над головами. Хто лежав, тепер вкладався зручніше, стиха постогнуючи.
— Не ворушитись! — наказав король Цинамон. — Умощуватися заборонено, положення кожного засвідчить комісія!
Король Барило Сьомий зіскочив з коня, зробив глибоке присідання й насилу підвівся, такий важкий був його брязкучий панцер. Величною ходою володарі підступили один до одного.
— Усе йде добре, — сопучи, мовив король Барило.
— Чудово, — буркнув король Цинамон.
— Пробач мені, королю Цинамоне, — заговорив зніяковілий король Барило, — від цього гвалту просто чманієш, я оце вже цілу годину мучуся і ніяк не можу згадати, за що ми воюємо?
Як-то — за що? —здивовано шепнув король Цинамон. — За оту мигдалину!
— За таку дурницю? — зчудувався Барило.
— Що значить — дурницю? Я ж тріснув тебе в тім’я берлом!
— Ага, згадав! Тільки не говори голосно, бо вони не схочуть за нас воювати, — показав рукою на солдатів, що побожно дивились на своїх володарів, — Ага, справді… — Обличчя в нього багровіло. — Така образа! — затупотів ногами. — Тепер я вже знов розгнівався, можемо далі битися!
Він опустив забороло так рішуче, що прищикнув собі гладке воло.
І битва поточилась далі.
Завзято колошматили одні одних супротивники. На самій середині бойовища череватий кравець Вузол безстрашно зіткнувся з не менш череватим точильником Амількаром Мантачкою. Зброю вони вже потрощили, а що руками дотягтись один до одного не могли, то з розгону буцалися животами, які дудніли, неначе військові барабани.
І все-таки перевага була на боці блабланців. Я бивсь, як лев. Грав безперестанку, аж охрип. Нарешті, побачивши розпач на доброму обличчі короля Барила, ще раз підняв стомлене військо в атаку, загравши наш безсмертний гімн:
Майонез — наш вождь хоробрий,
ворогів з ним бити добре.
Не здолає нас ніхто —
в день їмо разів по сто!
Але то було вже останнє зусилля…
Я не знав, що звуки моєї сурми збудили приспаного ліками головнокомандувача. Він поскидав із себе ковдри й, зачувши поблизу гомін битви, зіскочив з воза.
— Коня дайте! Коня! — волав він, підперезуючись.
Але табір був безлюдний, усі зброєносці покинули його, щоб подивитись на баталію і при нагоді пом’яти ворогів, які опиняться поблизу.
За корчмою сиділи навпочіпки двоє друзів.. Щойно вони ум’яли поцуплений полумисок млинців з абрикосовим варенням і тепер, облизуючись, обмірковували нову витівку.
— Слухай, Вузлику, я все-таки їх випущу, — прошепотів Гіпцьо, стискаючи шкіряну торбу.
— Не минути нам прочуханки, чує моя душа, — сумно зітхнув Вузлик, але очі в нього збуджено блищали.
— Та я справді більш не витримаю, вже рука терпне. — Гіпцьо ще дужче затис торбу, а в ній грало й шуміло, неначе там оберталася, скрегочучи трибками, якась складна машинерія.
— Ну то гайда!
З радісними вигуками вони знов помчали у вировище бою. На гарматі, що помалу остигала, стояв полковник Пуховик і дивився на клуби диму в бінокль.
— Ці скельця справді чарівні, — мурмотів він. — Так сильно наближають, що в них уміщується лише одна кінська голова!
Не знав, бідолаха, що блабланські драгуни вже оточили батарею.
І якраз у цю хвилину в саму гущу бою впала таємнича торба. Гіпцьо й Вузлик чекати не стали, одразу дали дьору.
А з торбини вихоплюються дзизкучі золоті іскри і як упнуться кудись — у кінчик носа чи в товстий зад, — солдати, вимахуючи руками, кидаються навтіки.
— Оси! Рої ос!
«Страшно задзижчало,
і велика лисина серед лав засяла», —
так описує це блабланський поет.
Кінь короля Цинамона, вжалений під хвіст, став дибки. Даремно король шарпає поводи, румак, весь у піні, повертає і скаче назад.
— Король тікає! — гукає хтось.
— Король уже втік! — кричать усі й біжать за ним.
Так осине гніздо, зняте з горища корчми «Під оселедчиком», принесло нам перемогу в цій битві.
Саме в цей час, скоцюрбившись на схопленому десь коні, підлетів граф Майонез. Це моя сурма додала йому сили.
— За мною! — гукнув він. — На Блабону!
І ми кинулись навздогін ворогові.
Облога Блабони
Через три доби наші коні зноровились і, поскидавши з себе вершників, повернулися в рідні стайні. Тому далі ми прямували до ворожої столиці вже пішки, форсованим маршем. До рук нам попалося тільки одинадцять бранців, усі кульгаві. На сьомий день ми, нарешті, дісталися до Блабони, але фортечна брама зачинилась у нас перед самим носом, притиснувши гостру, клинцем, бороду графа Майонеза, яка хотіла перша опинитися в здобутому місті. Не чекаючи на голярів та цирульників, що могли б обережно вискубти її, граф мужньо відтяв бороду мечем і, позбувшись цієї чоловічої оздоби, став ще суворішим і грізнішим.
Так, мої любі, я… моя сурма вола армію до перемоги, — похвалився Пипоть, солодко заплющуючи очі. — І король цього не забув. Зняв із себе найвищий орден і прикріпив його мені отут, — півень доторкнувся крилом до вицвілої стрічечки на гру. дях.
— О-о-о-ох! — захоплено писнули тоненькі голоски.
— Що ж це там таке? — здивувався Мишібрат і, витягши з вогню гілочку, помахав нею в пітьмі. Дрібненькі чорні цяточки застрибали йому перед очима. А може, то тільки сон розсипав голубуватий мак?