Вирвані сторінки з автобіографії
Шрифт:
Зате, як добре, Господи, що, доки тягнеться риска довжиною в Життя, - кожен має можливість не тільки робити, а й думати. Як сказала би моя велика землячка О. Кобилянська, думати «про повільну минучість часу».І неминучість усіх нашихі не-наших діяньі не-діянь також, думаю я.
«Вирвані сторінки...» – це ще не вся автобіографія. Вірю, що у мене ще є час для цього. А якщо ні - то моє дотеперішнє життя у двох століттях і двох тисячоліттях уже дало таку мозаїку з подій і їхніх учасників, що доповнити його (при потребі) зможуть колись інші. Але цією книжкою я хочу бодай контурно залишити правдивий профіль епохи, в якій минули мої перші півстоліття.
«Вирвані сторінки...» – це, якщо хочете, стовідсотково книжка про сучасність. Про час, про себе і про багатьох інших людей у часі. І це моя відповідь усім моїм прихильникам і опонентам, які нетерпеливлять мене одним із численних запитань: ЧОМУ Я НЕ ПИШУ ПРО ТЕПЕРІШНЄ?
О-о-о! Ще як пишу! Хіба що лише не чужою кров'ю, але таки по живому. Бо поки людина живе - вона сучасна. Отже, сучасні її думки і дії, і те, щовона і якробить - також сучасне. Але це вже якою філософією послуговуватися, від якої філософії відштовхуватися - що є сучасним?
Годинник «Константін Вашерон» на руці чи постмодернізм у літературі?
Спустошений світ без Бога чи більш удосконалені технології для вбивства будь-якого життя?
Витравлювання моральних законів чи насадження закону виживання нахабнішого?
Кожен свій час має свою філософію і, як не парадоксально це звучить, одночасно позбавлений філософії. Розумна людина завжди вважає, що час, в якому вона живе, позбавлений будь-якого раціонального тлумачення. Бо, якщо третина чи четвертина людства страждає або гине від голоду, а масний український чорнозем, зарослий бур'яном, дає лише урожай «Майбахів» одному відсоткові вибраних, але не перетруджених роботою і не переобтяжених докорами сумління, то філософія котрого з філософів і з якої епохи може бути застосована до такого сучасного часу? Я вже не торкаюся глобальніших, глибших проблем сучасності. Проте моя внутрішня віра і людська впертість збігаються в одній точці: всі коди сучасного і майбутнього «зашифровані» в минулому. І якщо ми не здатні розкодувати послання з минулого - ми не є спроможні продукувати продуктивнемайбутнє із теперішнього дня.
Теперішнє - це я і те, що мене турбує, на які алюзії наштовхує, до яких думок чи дій спонукає. Іншого сучасного нема.
15 липня. 2010 р., Україна
«МАРІЧКО, ВЕРНІТЬСЯ!»
«Августонько, ти залишилася, вірною твоїй Батьківщині, вона не розкішна, не чарівна, вона тебе виростила, в її найтихіших самотніх закутках криється те, що ти любиш... ти не можеш її залишити тільки тому, що вона не має гарного обличчя...
Я залишуся цій Батьківщині вірною, вірною до смерті, нехай мене сто разів висміють, що я прилипла, як селянин, до землі. Ну, то я селянин!
А вони вмирають із туги за Батьківщиною».
– Марічко-о-о-о-о! Верніться-я-я! Марічко-о-о-о!!!
– задихаючись від морозу і бігу одночасно, кричить бабця Василина у білий, безконечно непорочний простір гір, укритий товстезним шаром неторканого снігу, на бігу то скидаючи, то закутуючи цвітасту - у ружі - хустку круг голови. Без верхньої одежі, в незмінній вишитій сорочці, у горботці-запасці, серед заметеного снігами хутора, вона скидається на біблійну Рахіль, що розпачливо рятує свою дитину.
– Марічко... верніться, прошу вас, застудитеся, заслабнете, Марічко! Верніться!
– відсапуючись від несподіваного «марафону», просить задихана бабця, уже не біжучи - лише ступаючи вузенькою стежкою, між білих кучугур.
Може, бабця навіть плаче - бо раз у раз витирає змокріле обличчя ружевою хусткою.
Але хіба я її чую?! Хіба я знаю, що таке сльози розпачу і любові упереміш?!
...Вовняна зелена сукеночка у великі білі горохи лопотить на мені, як лопотить од вітру вершечок старезного бука неподалік. А я, боса-босіська!!!
скачу, ніби молоденьке козеня, колючою білою стежкою, прокопаною чи то дідом Онуфрієм, чи татом Василем від будинку до незамерзаючого навіть узимку корита, з якого ми беремо воду для їжі, і може, мою чорну голівку й не видно з-поміж тих кучугур. Від хати до корита - добрих півсотні метрів: є де розбігтися. Далеко позад мене вже лише хекає бабця Василина. Але навіщось мені конче - а хоч би що!
– потрібно добігти до того корита і зачерпнути руками води!
Гострий сніг впивається шпильками в підошви, сукенка ледь не примерзає до тільця - а я підскакую між чистими стінами снігу, хапаючи жменями сніг до рота - і несказанно тішуся своїй витівці: ага, я від баби утекла, я від діда утекла, хіба що лише не кочуся отим котигорошком, про якого вчора на ніч розказувала мама... а поки на хутір повернеться мама з татом... я, боса, ще встигну поскакати козичкою під розпачливий акомпанемент бабусиного «Марічко, верніться!»... ще встигну нахапати стільки морозу в груди, що його якраз вистачить заробити легеневу хворобу, яка невідступно ітиме за мною багато років жменями фтівазіту, борсуковим салом і білими халатами; хворобу, яка відбере можливість ходити до дитячого садочка, яка ніколи не навчить мене бавитися з ляльками - лише потоваришує мене із самотністю, а згодом сотворить культ співчуття до всіх, кого болить ... Мабуть, тому я так люблю оті прості й щирі чотири рядки мого чудового земляка і правдивого поета Бориса Бунчука:
Поезіє! Журо і віро! Допоки слово буде жить, Твоєї істинності міра - Людино, що тебе болить?!О, але поки це буде... до того я ще встигну назавжди закарбувати очима і пам'яттю чисту серцевину калейдоскопічного безмежжя моєї дідизни і батьківщини - серцевину отого крихітного хутора Сірук, що затиснутий смерековими і буковими піками, як оборонними валами, де в білих привидах снігу тоді тулилося лише чотири хати - Томнюків, Матіосів, Романюків і ще одних Матіосів. А ще я встигну назавжди запам'ятати, як тоді вперше і востаннє в житті татовий ремінь трохи розігрів задубіле на морозі моє сраченя під речитатив найжалісливішої на світі бабусі Василини перед сином (« Не бийте, Василю, малу холєру, вона ще не розуміє, що то може пошкодити...»),і свої намертво стиснуті зуби (аби лише не заплакати!)...
Цей найбільш гострий спогад-видиво з дитинства не потьмарився й досі ні найдивовижнішими дивами і красотами світу, баченими на власні очі, ні найгострішими відчуттями, що вражали моє жіноче серце у час пристрасті чи болю. Бо саме відтоді, з трирічного віку, з йорданських снігів 1963 року , з білого хутора Сірук, загубленого між десятком таких самих знелюднених по війні буковинських хуторів, я знаю, що я - Людина.
Що я робила три роки перед цим, не знаю. Точніше, не пам'ятаю. Мабуть, так само, як і по тому, у пахучій царинці-пасовищі, пила ще паруюче молочко з медом («просто з-під корови», кажуть на Буковині) із білого горнятка в зелену квіточку, яке зберігається тепер у мене в Києві;
мабуть, їла сир зі сметаною із дерев'яної надщербнутої мисочки, яку згодом моя тітка подарувала мені на весілля;
зазирала, певно, під дідові верстати у майстерні, яка була розміщена у заглибленні гори, а вже на «даху» майстерні стояла наша розкішна (як мені здавалося), майже квадратна дерев'яна хата під бляхою;
дивилася, певно, крізь вікно, як посеред білої днини риють схили обсадженого нагідками городу дикі свині зі своїми маленькими чорними дітками...
Щось, я мабуть, робила і до трьох років. Бо все це подеколи зринає перед очима так ясно, так гостро, ніби з учорашнього дня. Але те, що я Людина, я усвідомила саме тієї миті, - біжучи босою не зимовим хутором - Планетою. І на Планеті нас було лише троє: сніг, бабця і я. Мені навіщось - кров із носа!
– потрібно було будь-що добігти до незамерзлого корита з питною водою, зачерпнути її дірявими дитячими долонями і фонтанчиками запустити в біле небо.