Вирвані сторінки з автобіографії

Матиос Мария Васильевна

Ты запросто тоже смогла бы стать клоуномили конферансьев творчестве. И те, и другие обязательны в любой полноценной литературе. И они справедливо востребованы читателем. Это как в моде. Ты ведь тоже носишь модные - сезонные - вещи. Но тяга твоя к классическому стилю почему-то такая же неистребимая, как тяга многолетнего алкоголика к бутылке.

...Женщина отпускает твои руки - и на тебя извергается еще один вулкан человеческой драмы. Оказывается, женщина таким образом благодарит тебя за твою же книгу, которая помогла ей... понять своих родителей и примириться

с ними. Женщина родилась в Запорожье. Родительские корни - в Западной Украине. Но родителей в послевоенное время - как свидетелей некоторых обстоятельств,повлекших за собой гибель невинных людей, - вывезли в Запорожскую область. Подальше от ненависти и мести. «Хорошо, что не в Сибирь», - всхлипывает женщина и сквозь слезы продолжает интимный свой рассказ. Ее, как и меня, воспитывала советская школа и коммунистическая идеология, но в ней проснулся интерес: а что же все-таки там было? А о том страшном времени родители молчали пли отбивались казенными, заученными идеологемами. У дочери возникли напряженные отношения с родителями. Она не могла понять, почему ее родители были недовольны советской властью, если вот, она, их дочь, учится, имеет работу, воспитывает детей... Какой такой еще справедливости добиваются ее родители в последние годы?

Она делится своими впечатлениями от одной из моих книг. Горячо благодарит меня. И я чувствую, что мне нужна валерьянка.

...Человек нашел мой телефон и вычитывает меня под «первое число». «Пани Мария, неужели вы не понимаете, что есть люди с особенно тонкой психикой?! Что они могут быть гипнотизированы вашими словами? Ведь они очень убедительны, эти слова! И какая-нибудь несчастная сделает со своим любовником то же, что сделала ваша героиня в «Життя коротке, щоб казати «ні». Вы не чувствуете ответственности за то, что вы пишете?!» - донимает голос из телефонной трубки.

Чувствую, мой дорогой. Но что мне сделать со своимвоспитанием и своими убеждениями?! И рука моя тянется к ящику стола с лекарствами, а другая рука «продуцирует» снова трепанацию боли.

...Крайности? Может быть.

Резюме? Простое.

Наши люди не разучились чувствовать и воспринимать боль посредством слова. Они всё-таки много читают. У них всегда - поверьте мне!
– есть спрос на книгу. Именно на украинскую. А в украинских писателей всегда есть предложения - множественные! Хороших, кстати, книг. Но не всегда есть выбор. Ни у тех, ни у других. Но это другая тема.

...Распечатываю почту - и...

Вы догадались, о чем мне написала женщина из Николаевской области? Нет? И не надо. Это приватные истории. Я их не обнародую. Мне легче выдумывать,дабы ни у кого не осталось обиды на меня за рассекреченную тайну. Я не хочу быть Николаем Мельниченко, хотя я никому не давала присяги.

...Писатель - он мазохист. Он истязает себя не только своим опытом. И даже если он юморист - он все равно знает, что каким-то образом, может, самым невероятным, рассказанная им история «срикошетит» в чьей-нибудь читательской судьбе. Что уж говорить о тех, кто «истязает» народ драмами, психологическими триллерами?

Но даже если мне - за причиненный вред человеческой психике, за читательскую горечь или проклятия - гореть в огне, Боже, не отбирай у меня эту боль слова.

Божечка, ведь эта ты диктуешь мне эти страшные, но справедливые слова страданий, радости, печали, но, в конечном счете, - все-таки слова прозрения?!

Газета «24ua»,

28 березня 2007 р.

УБИТЕ

ЗЛО

1965 рік. Через драматичні родинні обставини (смерть бабусі) хата мого діда Онуфрія, покрита румунського бляхою 1934 року, за тиждень була розібрана до дошки, пронумерована, кіньми звезена з хутора Сірук у Розтоки і наново зведена на сільському кутку під назвою Царина. Що румунською означає «маленька земля». Сільська рада виділила «переселенцям» із хутора 27 соток землі. Батьки взяли безвідсотковий кредит на будівництво. І почалося!

Сусідів було двоє. Зліва - Петро Борсук: із родиною (з усіма чотирма його дітьми я пасла корову в лузі)помагав моїм батькам на прохання і без, бо сам був неперевершеним майстром-столяром. А другі сусіди - праворуч від нас - на зивалися Петріцькі. Точніше, це було їхнє прізвисько (за іменем господаря, також Петра на прізвище Хімчинський).Старша бездітна родина мешкала в мініатюрному будиночку на двоє вікон, з каганцем під стелею. Електрики вони не визнавали. Як і не визнавали нових сусідів. Тобто моїх батьків. Петріцькі вперто пам'ятали, що за часів румунської влади на Буковині (з 1918 до 1944 року) земля, на якій ми звели хату, була приватною власністю і належала їхнім родичам. Петріцькі й через 20 років не змирилися з тим, що фамільну землю усуспільнили.

Отож, кожен день нашої родини сповнювався «приємними» несподіванками: щоранку щедро полита фекаліями доріжка від хати до хліва; вбиті хімікатами вишні на межі (тоді ще парканів не було). Проте пострілом у саме серце стало отруєння Петріцькими собаки Бориса битим склом, доданим до собачої їжі. Наш породистий Боря тиждень карався і відходив із цього світу так, як відходять тверді люди. Він лежав нерухомо під будкою, стікаючи кров'ю, і тільки дивився - ніби говорив - величезними очима, з яких котилися сльози. Я сідала на траву і плакала разом із ним...

А далі ми поховали Борю в кінці городу під горіхами. І я ще довго навіщось поливала літеплою водою його могилку.

Але сусідство, знаєте... Воду Петріцькі брали зі спільної на трьох сусідів криниці, що стояла на межі Петра Борсука. Звичайно, треба було ходити попри нашу хату, попід наші вікна і крізь зуби все-таки вітатися. Дрібненька, ніби здитиніла, Анна Хімчинська (так звали ненависну мені тоді сусідку) часом, коли не бачив чоловік, скидала із плечей коромисло з відрами, перепочивала у нашому дворі, при тому розповідаючи щось цікаве. Може, у ній озивався материнський інстинкт? Може, мучили залишки совісті за чоловікове дикунство? Петріцька говорила, як моя бабця, - афоризмами: « Дівка, як віддається, думає, що вбирається в золото, а вона не знає, що суне голову в шипшину». Мені здавалося, що я тоді була глухою - так її люто ненавиділа.

І ось якось узимку, коли сніги стояли мені по вуха, із бляшаного даху нашої хати посунув сніг із таким гуркотом, що я зо страху мало не впісялася. А через якусь мить почула крик. Далі - тільки скигління. Я вибігла на веранду, уткнувшись чолом до шиби: з-під білої кучугури стирчала маленька голівка Анни-Петрічихи, а вона сама хапала ротом повітря.

Багато і знати не треба було: Петріцька ішла від криниці. І її присипало снігом із даху. Вона крутила головою навсібіч, не маючи сили ні крикнути, ні самотужки вибратися з-під снігу. Та навіть коли б і кричала... Удома, крім мене, нікого не було.