Вирвані сторінки з автобіографії
Шрифт:
Але у тій грубезній книжці є ще багато «інтересного»,як любив казати мій дід Власій (по матері).
Бо хіба не «інтересно», що «п ід час першої світової війни Розтоки двічі (1914 і 1916 рр.) займали російські війська. Спілкування з ними мало великий вплив на мешканців села. Серед солдатів було немало членів РСДРП, які пропагували революційні ідеї серед селян. Незабутнє враження на селян справляло гуманне ставлення російського війська до місцевого населення.Голодуючим вдовам і біднякам солдати подавали всіляку допомогу» (с. 484).
ВІДСТУП
Я сподіваюся, ви читали мою «Москалицю»і «Майже ніколи не навпаки».Ви знаєте про ці незабутні враження селян, а особливо селянок... Що незабутні, то незабутні! І аж тепер, коли пишу ці рядки, «петраю» (розумію), яку неймовірну винахідливість і проворність проявив кілька років тому львівський обласний прокурор, коли за допомогою закону досліджував феномен «Москалиці». Але «петраю» й «недопетраю» одночасно: прокурор махав на мене пальчиком за те, що «Москалицею» автор «працює на Росію»! Хм... Не знав прокурор, що політики ніколи не випереджають митців. А я розумна! Мене мій тато не з похмілля робив! Тому й наперед і я передбачила майбутній прихід в Україні до влади тих, хто працюватиме на Росію, як на себе. Як «пропагували члени РСДРП» часів Першої світової війни. І що тепер, коли в Україні прийшов час працювати на Росію?! Дати мені орден за прозірливість у «Москалиці»? Чи мені тепер на прокурора порушувати карну справу, за те, що не йде в ногу з часом?! За методологією пленумів ЦК КПУ.
Та коли без іронії... Насправді, жінку, яку в «Москалиці» названо Севериною, називали в селі Васютина.З наголосом на букві «и». Тобто Василина. Вона справді все життя самотньо прожила зі своїми гадюками й котами, не буду казати на якому хуторі нашого села. Місце її «маєтку», точніше, вже лише западини і горбочки над підвалом, та обриси хати можна ще сфотографувати й тепер. Я там булa. А син гіпотетичної Теофіли із «Майже ніколи...» не так давно помер не в нашому селі, але в нашому селі живуть його родичі. Тому я навіть не натякатиму, бо за сільським прізвиськом можна вирахувати, хто це.
Не вірите моїм книжкам - прочитайте у Стефаника про «гуманне ставлення солдат до місцевого населення», або у «Щоденниках» буковинського просвітителя Івана Бажанського.Це неймовірно цікаво. І тоді все стає на своє місце. І москальв обох моїх книжках - не національність. Це «служивий», тобто рекрут, солдат, людина війська, незалежно від національності. Отож , москалиця - це байстря, дитина, зачата солдатом.Ото і вся «робота на Росію». У Розтоках, розказували старі люди, найбільше лютували черкеські загони царської армії. І залишене черкеське чоловіче сім'я у дітях, все одно втілене у тому принизливому москаль, щоб не казати байстрюкабо дитина поґвалтування.
Та я відхилилася.
...А про Розтоки можна розказувати не лише крізь призму людських доль, а й цифрами.
Ось трохи інформації про моє село. Для роздумів.
1880 р. у Розтоках налічувалося 1323 мешканців.
1910 р. їх було 2200 (із них - 90 % українців, тобто 1985 осіб). На 15 вересня 1913р.XXст. із села емігрувало 73 особи.
1969 р.
– у селі проживало 1227 жителів.
Це, до речі, статистика радянських часів.
А ось статистика сьогоднішня:
2010 року в Розтоках налічується понад 2049
Товарниця - 254,хутір Ями - 197,хутір Околена - 96осіб.
А ось показники народжуваності та смертності останнього часу:
2005: народжених 16, померлих 24
2006: народжених 24, померлих 22
2007: народжених 28, померлих 24
2008: народжених 30, померлих 19
2009;народжених 35, померлих 27
У першому півріччі 2010 року народилося 13 ,померло 15. За кордоном перебуває 57 мешканців моїх Розтоків. Цілими сім'ями. Більшість із них має дозвіл на постійне проживання у Євросоюзі. В селі є середня та музична школи, дільнична амбулаторія, клуб, дві церкви (Московського та Київського патріархатів), приватний будинок побуту, (зокрема з перукарнею), магазини, бари, ресторан, приватна автозаправка, кілька приватних пилорам.
Але повернімося до того місця, де я сказала, що втрапила в історію. То була саме ця - «Історія міст і сіл УРСР...».
Отже, початок вересня 1968 року. Я йду зі школи. З 2-Б класу. У шкільній сукенці, а поверх неї - синій светрик із білими розводами по краях. На вулиці якраз біля сільського клубу - чималенька група незнайомих людей. З ними тодішній директор школи Микола Миколайович Томків і парторг нашого колгоспу ім.Кірова Ілля Миколайович Тащук. Чоловік із фотооб'єктивом перепиняє мене посеред дороги і просить зайти на подвір'я клубу. Якраз до сільського пам'ятника: високого чотирикутного стовпа, пофарбованого голубою фарбою, із червоною зіркою на верху. А далі хтось із дорослих каже знайти ще когось із учнів. Я біжу в хату за клубом - «до Йорчихи» (пам'ятаєте із «Солодкої Дарусі»?) Там живуть інші люди - родина Кирюків, але село цю хату називає хатою Йорчихи - за іменем її колишніх господарів, часів Австрії і Румунії - Йорків. Кличу Віру. Вона молодша від мене на рік. Віра бере портфелик першокласниці - й нас двох «портретують» між пам'ятником і клубом, на тлі осінніх квітів.
Через рік мама приносить додому грубезну книжку - «Історію міст і сіл...». І на 488 сторінці, у нижньому лівому краю, на фото - дві маленькі дівчинки на тлі сільського майже палацу. І підпис: «Будинок культури с.Розтоки. 1968».
Отак я вперше потрапила у справжню історію, випадково опинившись на сільській вулиці, в гірському селі Буковини, дорогою зі школи додому.
P.S. На той час то був справді сучасний - діючий - будинок культури: сільський хор і танцювальний колектив періодично займали призові місця на оглядах художньої самодіяльності в районі та області, вистави сільського драматичного гуртка збирали небачені аншлаги! А коли наш учитель хімії Онуфрій Йосипович Климвиходив на сцену в одній із ролей п'єси Олексія Коломійця «Фараони» чи у п'єсах Андрія Макайонка, зал готовий був розпастися на «три части», як Буковина з відомої пісні часів Першої світової війни!