Вирвані сторінки з автобіографії
Шрифт:
Що думають 1977 року десятикласники про вчительку, яка розповідає їм про заборонену книжку письменника, творчість якого вивчають у школі, чиє ім'я носить одна з найпопулярніших кіностудій країни, в якій «мой адрес - не дом и не улица, мой адрес - Советский Союз»? Як книжка може бути заборонена, якщо через дорогу від школи - переповнена сільська книгарня?! Гафія Хімчинська у ній продає. І все довозить і довозить із бази книжки - аж машини з чернівецькими і всякими іншими номерами, що їдуть по екзотику в гори, зупиняються не біля сільської їдальні - а біля книгарні? Правильно, десятикласники тоді крадькома крутять пальцями біля скронь: старіє наша Валентина Захарівна - їй уже 52 роки, хіба щось та й не переплутаєш у такі
О, жорстока, немилосердна молодість...
Через кілька днів після того уроку Валентина Захарівна Задимидченко принесе нестандартного формату книжечку у білій палітурці, дасть мені у коридорі й скаже: «Тільки щоб не бачила мама» (мама тоді була завучем школи). Це був «Щоденник »Довженка. Старе якесь видання. Цензуроване, звичайно. Але я чомусь дотепер пам'ятаю деякі речі з нього. Саме з того видання. Ну, наприклад ,про те, що коли митець творить - він вищий від усіх правителів разом узятих.
Валентина Захарівна тішилася, що я пишу вірші, друкуюся в газетах, маю звання «Юного кореспондента». Але вона чомусь завжди мала бурчливий настрій, коли у школу приходило повідомлення про мою першість на районних, обласних і навіть республіканських олімпіадах. То були олімпіади з математики, географії, фізики чи хімії. Коли з області зателефонували у школу, що її учениця Марія Матіос завоювала перше місце в СРСР серед учнівських творів російською мовою , Валентина Захарівна тільки зітхала. Але подеколи її «проривало» - була вона гарячої натури: «І чому така несправедливість?»
Несправедливість таки була, навіть, коли б я хотіла її не знати: в радянські часи олімпіад з української мови і літератури, а також з історії України не було! А ви кажете...
2001 року, коли Валентина Захарівна вже мала 76 років і мешкала у дітей у Чернівцях, я приїхала з Києва і в одному з клубів Садгори у Чернівцях презентувала книгу прози «Нація» і книжку поеми «Жіночий аркан». Я запросила Валентину Захарівну на ті вечірні посиденьки - і вона без осуду, а лише посміхаючись, дивилася, як мої чернівецькі колеги (серед яких були й мої давні залицяльники) театрально падали в танці на коліна і цілували золотий ланцюжок на моїй спідниці. Який то був вечір! Обнімаючи її на прощання за плечі, я, жартуючи, запитала: «Вам не встидно за сьогоднішні посоромиі за мене?!» Валентина Захарівна зітхнула так само, як колись у школі: «Таких учнів не соромляться». Напевно, знала щось більше, ніж я, про закони творчості і не-творчості також. Вона ніколи не була багата на похвалу, але за навчене нею - мені потепер дякують редактори і коректори моїх книжок. Та, думаю, не тільки вони.
Того вечора Валентина Захарівна подарувала мені репродукцію якоїсь дуже вдало підібраної для мене картини - із гірськими шпилястими краєвидами. На звороті кульковою ручкою (її рукою) написано: - « Дорогій моїй учениці Матіос Марії Василівні з великою повагою і щирим серцем. У день презентації її книги, з успіхом і щастям у житті. З повагою В.З.Задимидченко, 17.12.2001, Чернівці».
Валентина Захарівна Задимидченко померла 1 квітня 2004 року , похована в Чернівцях.
Один її син, кажуть, живе в Німеччині. Донька-лікар працює за кордоном. А другий син, здається, в Чернівцях. Але я їх нікого не бачила вже «сто років» - відтоді, як Валентина Захарівна продала будинок у Розтоках.
І хоч я на могилі Валентини Захарівни не була, але моя рука завжди пише словами, навченими зокрема і вчителькою В.З.Задимидченко. Бо вона навчила мене розставляти диктовані Богом слова так, щоб вони були почуті людьми.
Віра Андріївна Литвиненко - вчителька фізики і мій багатолітній класний керівник (аж до випуску зі школи). Народилася 10 серпня 1937рокув селі Сенча Лохвицького району Полтавської області. Закінчила 1959 року Львівський педінститут. П'ять років працювала у Виноградівському районі Закарпатської області. З 1964 року - вчителька фізики Розтоцької середньої школи. Фізиком був і її покійний чоловік, неймовірно чутлива, тонка і делікатна натура - Олексій Юрійович Добра. У селі і в школі його називали Олексієм, хоча, кажуть, він мав мадярське ім'я, бо був родом із Закарпаття, але розмовляв прегарною українською літературною мовою. Шкільний фізкабінет Добра-Литвиненків був «начинений» усілякими колбочками, приладами, дротами, дротиками і т. д. І мої однокласники Коля Минайлюк, Святослав Романюк, Славко Бурсук не один раз робили там досліди - аж дим ішов із кабінету! Але м'який Олексій Юрійович доволі часто «прикривав» самодіяльність «винахідників »перед значно суворішою Вірою Андріївною.
Ця пара вчителів навіть узяла на своєрідні «поруки »найпершого шкільного «інженера», мого однокласника Миколу Минайлюка , чиїм голосом одного обіднього дня одночасно заговорили два сільські гучномовці з електричних стовпів біля клубу і біля колгоспної ферми: «Говорять Розтоки ».А далі на все село, з 14 до 15 години (якраз час перерви вуличного «брехунця») - пішла музика. Микола «викидав такі коники» ще кілька разів. Аж поки не почалася дещо інша «музика», коли в село з з'їхалися «хлопці» з району («ніхто не знає так тебе, як знають хлопці з КДБ»).Уявляєте, 1976-1977 роки?! Несанкціоноване «врізання» в ефір?!
До речі, тоді дісталося не тільки моєму однокласникові Миколі, його батькам і вчителям. Тоді дісталося навіть Варварі Крижанівській - багатодітній матері, звичайній жінці то зі шваброю, то із сапою в руках, чоловік якої був інвалідом. Хлопці» приписали їй «український буржуазний націоналізм» за неправильно пофарбований власний будинок. Я пам'ятаю той будинок дуже добре, бо він якраз через дорогу від мого дядька Юрка: його верх тоді був жовтий, низ - синій. «Яка була фарба в сільмазі, такою і пофарбувала!» - клялася-божилася Варвара перевіряльникам із району і з сільради, ні слухом ні духом не знаючи про потаємні знаки клятих націоналістів на фасадах будинків. Але за день хата Крижанівських стахановським темпом зверху донизу перефарбувалася в самий жовтий колір. Може, він і дотепер такий. Треба буде подивитися.
Віра Андріївна з Олексієм Юрійовичем були незвичною як на сільські мірки інтелігентною учительською парою, яка завжди викликала захоплено-заздрісні коментарі. За все! З відстані часу я розумію, що їхнє подружнє життя, це було саме оте - «така любов буває раз в ніколи».
У дев'яностих роках я приїхала з Чернівців у Розтоки і ми з мамою ішли вітати Віру Андріївну з днем народження. На сільській вулиці хтось сказав: щойно Олексія Юрійовича забрала «швидка» у Вижницю... За кілька днів був похорон.
З того часу я не можу вітати свою вчительку з днем народження. У мене цей день асоціюється зі смертю її чоловіка. Я знаю, що це неправильно, але я не можу... За нас усіх, учнів 10-Б, це майже завжди робить Микола Йосипович Минайлюк - колишній «підривник» радянського ефіру, випускник Львівської політехніки, один із чільних співробітників нафтопроводу «Дружба». А Святослав Романюк став кадровим військовим, тепер - полковник у відставці, його «електронні» знання знадобилися були колись на Байконурі, а закінчив він службу - у Львові. Фізико-математичний факультет Кам'янець-Подільського педінституту закінчив ще один «шкідник» ефіру з нашого - «віро-андріївського» - 10-Б - Ярослав Семенович Бурсук. Він став відомим на Буковині освітянським керівником, пройшовши перед тим «школу» учителя, директора школи, завідувача райвно.