Вирвані сторінки з автобіографії
Шрифт:
А Віра Андріївна Литвиненко, що донині мешкає у Розтоках, пишається не одним колишнім учнем, який обрав її фах - фах фізика. Адже фізиками-вченими і фізиками-вчителями стали також інші її учні - Ватаманюк Петро, Сорич Віктор, Шемберко Ольга, Микитенко Валентина, Грималюк Володимир.
Анна Іванівна Резніченко (Курилюк) – вчителька російської мови та літератури. Народилася 2 лютого 1938 року в місті Володарськ Донецької області. Після 7 класу вступила в Мар'янське педучилище. 1957 року була направлена в Мариничівську школу Путильського району вчителем молодших класів.
Анна Іванівна вчила мене недовго, але саме вонa вчила азам російської мови та літератури. Мала вишукані манери. Завжди зі смаком одягалася. Була сповнена власної гідності, а також мала незвичну для гірських людей вимову, коли на уроках розмовляла російською. У побуті Анна Іванівна завжди користувалася винятково українською.
А у старших класах російської мови вчив мене наш шкільний завуч Георгій Дмитрович Бойчак (22.06.1935 - 25.10.1996) родом із Нижницького району (Царство йому небесне!). Дуже сердився, що я плутала українське «можна» і російське «можно». Давав дуже ґрунтовні, не на рівні школи пояснення. Мав фундаментальні знання. Був дуже педантичний і вимогливий. Із дружиною, також вчителькою, Лідією Семенівною мали найсвіжіші книжкові новинки, якими ділилися з учнями, що мали у них потребу.
А російську літературу в мене викладала Григоряк (дівоче прізвище Петраш) Марія Іванівна. Народилася 27 вересня 1947 року в селі Розтоки на Буковині. Із золотою медаллю закінчила школу. Має фах російського філолога після навчання у Чернівецькому держуніверситеті. Відмінник освіти, вчитель-методист. Саме Марія Іванівна Петраш була керівником моєї творчої роботи, яка здобула перше місце на Всесоюзному конкурсі учнівських робіт «Берем с коммунистов пример».
Я не писала ні про модних тоді космонавтів, ні про Зою Космодем'янську. Я писала про місцеву знаменитість - доярку нашого колгоспу: такий був час, коли вчителі нас учили шанувати людську працю. У тому числі фізичну. Але коли я не так давно у батьків знайшла другий екземпляр цього твору, я зрозуміла, що Москва тоді «оцінила» не оду праці доярки. То був твір про красу гірської природи і звичайну людську фізичну працю, яку нас учили облагороджувати бодай словами.
Диплом про першість у Всесоюзному конкурсі знайшов мене вже в університеті - мені його вручив тодішній ректор ЧДУ Костянтин Червінський у день посвяти в студенти, в актовій залі університету, 1 вересня 1977 року. В університет я вступила за результатами єдиного іспиту (як золота медалістка) - твору з української літератури. Не пригадую теми, але пам'ятаю одну цитату, яку я там використала:
Я син простого лісоруба, Гуцула із Карпатських гір. Мені всміхнулась доля люба У сяєві Кремлівських зір.Коли я кілька років тому розказала про це автору вірша, Дмитро Васильович Павличко добряче насварив мене пальчиком за нерозуміння тодішнього моменту, вимушеність маскуватися, і за докір йому за ще одні, популярні у мої студентські роки рядки, за оці: « Пане Кравців, Україну, ви кохаєте безміру. Ах, як ту любов згадаю, серце б'є нерівномірно».
Я також їх тоді ненавиділа - отих клятих, небачених убійників-націоналістів «кравцівих», які «тут» витворяли таке, що «там» мусіли були самі собі «мотузку шукати». Десь у класі п'ятому-шостому нас зі школи привели до сільського клубу на збори мешканців Розтоків, а насправді - на громадський, публічний суд над одним із тих, хто був «українським буржуазним фашистсько-німецьким націоналістом».Убийте мене, але я не згадаю, хто саме тоді «каявся» перед набитим-набитісіньким клубом, із трибуни на сцені просив помилування і прощення за своє минуле. Бо таких публічних засуджень я пам'ятаю принаймні не менше трьох. Це був чоловік із нашого села. Працював у колгоспі. На громадському суді виступали свідки, районне начальство, ще хтось. Щось і вони казали про нього.
А я пам'ятаю свої відчуття: різкий, як під час високого кров'яного тиску, дзвін у вухах, німе - майже Дарусине - мовчання переповненого клубу і мої, розширені від жаху очі: «Невже цей чоловік, якому я мало не щодня кажу «добрий день», ідучи до школи, убивав невинних дітей, вішав людей?!» Я пам'ятаю тодішній свій жах, переметенийзі страхом, і боязнь про щось запитати батьків .Але знаю, що й після того віталася із тим чоловіком щоразу, коли зустрічала на вулиці. Бо у дванадцять-тринадцять років я знала, що живу у найсправедливішій у світі країні. І коли б цей чоловік, що ледве ворушив губами з трибуни на сцені, чоловік, про якого писала районна газета останніми - хіба лише не матюкливими - словами, справді був убивцею, він би сидів у в'язниці. Між тим, що відбувалося в моїй маленькій голівці та у стривоженій дитячій душі, і тим, що відбувалося тоді на сцені сільського клубу, - були ознаки якогось абсурду, цілковитої ірреальності. Воно якось не в'язалося зі щоденними реляціями про щасливе і спокійне благоденствіє довкола. Якщо є злочинці - вони не повинні бути на волі. Якщо вони на волі - вони не злочинці. Адже так?!
«Бандитам тюрми» - це девіз не демократії. Це девіз із мого радянського дитинства, лише казаний іншими словами.
...Відхилившись від «шкільної» теми, я, звичайно, несправедлива до Дмитра Васильовича Павличка. Бо згодом саме він мені відкрив Богдана-Ігоря Антонича, «Зів'яле листя» Франка, білі сонети, світову лірику в перекладах українською, він пристрасно і болюче написав про мою Дарусю. А все ж... а все ж...
Багато хто знав правду того часу, коли мене ще й не проектували, бо моя мама народилася лише 1940 року. Правду знали, бо самі були учасниками тієї правди, але навіщось ті, обізнані, калічили моє покоління брехнею. І творчі люди зокрема.
Духовне каліцтво мого покоління починалося зі шкільної парти, де, окрім - майже гранітних - знань із природничих і точних наук, давали дуже переконливі на той час знання ідеологічного ґатунку. Ті знання також були пристрасні, хоч і дуже пафосні. Їх артикулювали справді фахові - й тому дуже переконливі - люди: вчителі, лектори, література, кіно. А не-допуск до правди був такий глибокий, такий закодований-зашифрований-заборонений, що про його існування знали лише ті, хто власною шкурою відчув на собі ту правду.
І хто мені заперечить, що це, мовляв, не так, той є дуже великий лукавець. Щоб не сказати, брехун. О, так. Моє покоління виховували на «кремлівських зорях». Моє покоління гарно вчилося. Воно дуже багато читало, бо книжки, мистецтво, музеї були доступними, а ідеологи - наступальними, нахрапистими. Тому моє покоління вірило писаному і казаному. Принаймні такі «відмінники», як я.
Але такі, як я, збунтувалися, допавшись до написаного іншими словами. І я тепер, у полудні віку, знаю, що, крім совісті, ніхто нікого ні про що не змушує писати. І навіть ТОДІ. А як не можеш писати правду - можеш кочегарити чи сторожувати. Або сидіти у пермському таборі. Як це робили інші. Або писати - а потім каятися. Як це також робили ще інші.