Вирвані сторінки з автобіографії
Шрифт:
На другому поверсі тодішнього будинку культури містилася сільська бібліотекаіз фондом у кілька тисяч книжок. Там же, на другому поверсі, в окремому приміщенні, яке дорівнювало площі бібліотеки, був сільський краєзнавчий музей.На громадських засадах його директором (збирачем експозиції і хоронителем експонатів) була моя мама - Павліна Власівна Матіос,завуч місцевої школи і вчителька історії. Боже мій великий! Скільки мама туди вклала душі! Збирала по людях старі речі, а особливо документи австрійського, румунського та радянських часів: нотаріальні записи, акти купівлі-продажу, розписки, зобов'язання про здачу сільгоспродукції. Ходила в сусідні - Івано-Франківські Розтоки. Приносила звідти також стоси пожовтілих документів, на яких, проте, чорне чорнило писаних готикою літер і тепер бездоганно читають знавці німецької та румунських мов.
Але що гріха таїти - найчисельнішими були експонати документів нашої родини по материній лінії. Чи
О, моя бабуся таки була донькою свого батька! Мій прадід Іллямало не чверть сторіччя обиравсясільським головою Розтоків, не знаючи жодної писаної літери. Але з документами у примарії (сільській раді по-теперішньому) був повний порядок - бо писарем у прадіда був Йоган, який, очевидно, тепер став би великим чоловіком. Отже, моїй бабусі у спадок передався не лише природний розум свого батька, а й частина не тільки приватних, але й документів сільської громади «комуни Розтоки», неконфіскованих, очевидно, жодною владою. Мій прадід Ілля помер 1944 року, маючи далеко за 80.
В останні роки перед розпадом СРСР, а далі і в перші роки «за України» (як кажуть у нашому селі, за аналогією до «за Австрії», «за Румунії»), коли почався хаос у головах і в діях, сільський краєзнавчий музей кілька разів грабували чи чинили над нимчи просто у ньомунаругу. Задля розваги. Бо тоді в селі ще не було барів і ресторану, а їдальні чи «нічного» магазину, як раніше, уже не було.
Мама встигла забрати папку документів, які стосувалися нашої родини. І тепер я майже олігарх - у мене є документи, датовані 1893 роком. Своїм «олігархічним» становищем я мушу завдячувати своїй мамі. Бо вона, вчителька на 90 рублів зарплати, в радянські часи брала відро яблук із домашнього саду і везла в Чернівецький обласний архів. Яблука були презентом співробітниці архіву, яка володіла румунською мовою. І архівістка-перекладачка на документах робила резюме з одного речення: «Акт купівлі-продажу землі Кулєрки Марії у Різуна Михайла», «Довідка про сплату оренди за пасовище сільською громадою села Розтоки» і т. і.Мамі ніхто не давав подібних розпоряджень, не вимагав це робити і не платив за це гроші.
Просто - це наша мама.
P.P.S.2005 року, після присудження мені Шевченківської премії, найбільш неформальним і найбільшприємним привітанням була телеграма з Розтік за підписом сільського голови Василя Михайловича Матіоса. Із «мокрою» печаткою.
Текст вітання такий «неформатний», що я його хочу навести повністю:
«Вітання Марії Матіос
З нагоди вручення їй премії ім. Т.Шевченка
Зрушились зими, збудились води і задзвеніла земля од співу потоків. Розсипалось сонце пилом квіток, легким ходом ідуть по царинках нявки, а під ногами у них зеленіє перша травичка. Зеленим духом дмухнули смереки. А долом Черемош мчить, жене зелену кров гір, неспокійну і шумливу. З Сірука на Околену, з Околени на Синичену кичеру, з потічка на потічок пурхає коломийка, така легонька, прозора, що чуєш, як од неї за плечима тріпаються крильця:
На високій полонині Розвилася чічка, Не був би я в полонині, Якби не Марічка...Так, саме в цього краю заясніла зоря: «жінки, як жінки. Багатоликої, феєричної».
Сьогодні громада села Розтоки пишається тим, що саме в нашому мальовничому куточку народилася Марічка, про яку у ці перші весняні дні говорять усі українці і не тільки...
Ми, розтоківчани, щасливі і горді з того, що наша Марія Матіос, удостоїлась на Національну премію ім.Т.Шевченка за роман «Солодка Даруся» і зробила добрий почин для нашого села.
Нам близька творчість Марічки, бо вона в своїх творах оспівала «пів землі у незагойних ранах» і душі тих, «що бродять десь отож по Магаданах із запахом ялиць». Вона знає, що біль душі - це незагоєна рана.
Наша шана батькам, які виплекали таку талановиту гуцулку.
Дякуємо тобі, Маріє, за те, що вміла глибоко проникнути в душу гуцула - гонорового, волелюбного, але нескореного.
Ми щиро здоровимо тебе з рясним і розмаїтим творчим ужинком, високою державною нагородою.
Твої розтоківчани бажають тобі міцного здоров'я, творчої наснаги, подальших здобутків на ниві творчості для утвердження і розбудови Української держави. І ще бажаємо тобі розкрутити шал жіночого аркану до висоти чоловічого - Лесі Українки та Ліни Костенко.
З глибокою шаною та любов'ю твої Розтоки.
Мені минуло 50. А Розтоки досі називають мене Марічкою.
І тому я не зістарюся ніколи! Мене тільки просто може не бути.
Бо мої Розтоки - це те місце на землі, де не можна не бути Поетом. Навіть, коли твоє слово - кинджальне.
МОЇ ВЧИТЕЛІ
«Я читав ці книжки... читав і запитував подумки: «Та в якій школі, в яких учителів оце чортеня так навчилось писати?»
На моїй шкільній віньєтці написано «21-й випуск Розтоцької середньої школи 1967- 1977 рр.»
«У Розтоках, у роки панування австрійських та румунських бояр, була лише одна початкова школа з трирічним строком навчання. Містилася вона в тісному приміщенні, збудованому ще 1905 року».
Насправді, було не так, як пише ця «Історія...». Школу в Розтоках відкрито 1864 року. На час закінчення мною РСШ їй було 113 років. 1969 року, коли я «вискочила» з «Історії міст і сіл...» на 488 сторінці, у Розтоках налічувалося 536 учнів. Їх тоді навчало 55 учителів. 1977 року в десятирічці було 586 школярів. 2010-й може «похвалитися» лише 240 учнями РСШ. Щоправда, на сьогоднішню зменшену кількість учнів у нашій школі вплинуло не стільки зменшення народжуваності (а вона в селі все ж переважає смертність), скільки те, що не лише сусідні села нашого району (Мариничі, Підзахаричі), але й село Виженка Вижницького району і село Розтоки Косівського району Івано-Франківської області, звідки традиційно наша школа мала «рекрутів» для навчання, «розжилися» на свої повноцінні навчальні заклади.
Не знаю, чи було ще де в Україні таке село, де б зібралося таке яскраве гроно учителів від Бога! І я точно знаю, що фаховість будь-якої людини будь-якої професії починається з фундаменту - зі знань, закладених у шкільні роки (до речі, як і брак фаховості також). Якщо, звичайно, було кому ці знання закладати у круглі гарбузики дитячих голівок.
У мене такі вчителі були. І я хочу, щоб ви їх також знали. Багато хто з них завершив свою земну дорогу. Але, якщо я їх пам'ятаю, а таких, як я, багато, мої вчителі продовжують мене вчити й надалі.
Валентина Захарівна Задимидченко - моя вчителька української мови і літератури. Народилася 16 січня 1925 року в місті Запоріжжі. Батьки були вчителями. 1940 року батьків направили на роботу на Буковину, в село Лопушна Вижницького району. Батько Захар був директором Лопушнянської школи. Десятирічку Валентина закінчила у Вижницькій СШ. Заочно навчалася в Чернівецькому університеті. Випускниця філологічного факультету. З 1950 року - вчителька української мови і літератури Розтоцької середньої школи. Останні 5 років свого життя мешкала в Чернівцях.
Валентина Захарівна у школі вчила мою маму, мого рідного дядька Семена. Вчила й мене. Її улюбленим завданням для учнів було написання домашніх творів. Улюблене завдання моєї вчительки через роки стало моєю професією.
Найбільше учительське натхнення у нашої «мовнички» (так у нас називали філологів) викликали складнопідрядні речення і творчість О.Довженка. Про складнопідрядні речення у своїх творах не розказуватиму, оскільки тут «дока» не я. Але розкажу інше. Я дуже добре пам'ятаю той момент у десятому класі, у кутовому кабінеті школи, коли Валентина Захарівна навіщось перевірила, чи твердо причинені класні двері. Тоді, приклавши палець до губів, почала вести урок. Тема була - Довженко. Стишивши голос мало не до шепоту, вчителька розповіла і про Довженковий «Щоденник», але сказала, що це книжка заборонена, про неї відповідати на уроках не слід, як не слід казати десь-інде. Так я вперше почула про, можливо, найбільш болючу українську книжку українського Генія, затиснутого лещатами жахливих часів.