Витязь у тигровій шкурі
Шрифт:
Про діла, що, їх згадавши, мій язик життя клене.
Ні, вона не дасть розради, звівши з розуму мене,
Не затихнуть сліз потоки, біль і розпач не мине!
Знають всі про сім індійських королів. З них кожен - пан,
Та на шість держав владує лиш могутній Фарсадан,
Дух сміливий, серце щедре, сонця лик і лева стан,
Володар над королями, над військами - отаман.
Мій отець царем став сьомим, ворогів повергши в прах.
Звали батька
І, як хто йому перечив, він на тих наводив жах;
Полював, гуляв, не відав злої долі бідолах.
Він ненавидів самотність, що його годилась сану,
І рішив: «Я маю землю, в битвах з ворогами дану,
Маю, від турбот звільнившись, втіху, пишність і пошану,-
Передам тягар весь влади самодержцю Фарсадану».
Шле посла до Фарсадана, так сказати наставля:
«Ти - владар. Тобі індійська покорилася земля!
Хочу я тобі віддати владу й серце короля -
Хай мою до тебе вірність всесвіт вічно прославля».
Фарсадан зрадів, почувши, що принесла вість оця,
Відповів: «Я, цар країни, славлю господа-творця,
Що прийшов ти, з нами рівний, до такого рішенця.
Тож іди! Тебе звеличу, наче брата і вітця!»
Дав йому під владу царство; Сарідан став - амірбар,
Отаман всіх отаманів, пишний амір-спасалар;
Правував в своєму царстві, що його дістав у дар,
Лиш без кесарської влади, в інших справах - владний цар.
Був за рівного мій батько в пана нашого ясного,-
Цар пишався: «Хто ще має амірбара отакого?»
Вкупі бились, полювали, суд вершили право й строго.
Як нема на мене схожих, так не схожий я на нього.
Спадкоємця не придбала вінценосна світла пара -
Те журило їх, та й військо засмутила ця покара.
Будь же проклята година, як родивсь я в амірбара!
Цар, мов батько, хтів зробити з мене пана-добродара.
І мене царське подружжя, як свою, взяло дитину,
І виховували з мене владаря на всю країну,
Мудреців вони зібрали, щоб навчать царського чину.
Я змужнів - став левом дужим, стан підніс, мов тополину.
Ствердь, Асмат, що я по правді те минуле розповів!
Років п'ять од роду мавши, вже трояндою процвів;
Міг, жартуючи, вбивати левів, наче горобців.
Фарсадан вже не смутився, що своїх не мав синів.
Ти, Асмат, мій вірний свідку, знаєш років течію!
Наче сонце на світанку, я красу являв свою;
Хто мене побачив, мовив: «Де він зріс? Чи не в раю?»
Я тепер - лиш тінь від того, це з одчаєм визнаю.
Мав п'ять років, як цариця понесла дитину в лоні…»
Змовив це й зомлів. Змочила враз Асмат і груди, й скроні;
Очутившись, він промовив: «І вони дождались доні!
Стан її тоді вже сяяв, наче в сонячній запоні.
Скласти їй хвалу достойну я не в силі і не в хисті.
Фарсадан препишно з трону об'явив ці добрі вісті;
Всі царі прийшли, принісши подарунки урочисті,
А вони скарби всім людям роздавали в стольнім місті.
їм листи вітальні слали з цеї щасної нагоди,
Скрізь по Індії про доньку сповістили скороходи,
Не вщухали у столиці співи, учти, хороводи,-
Радість місяця і сонця, радість неба і природи!
Ми виховувались вкупі - я й дочка царева мила;
Був мов ясний промінь сонця блиск її лиця і тіла.
Нас однаково кохали - цар, жона його похила.
Я скажу, як звать красуню, що мене вогнем спалила!…»
Знову він зомлів, простерши тіло змучене на тверді,-
Автанділ над ним заплакав в співчутті, в журбі одвертій.
Таріел зітхнув, як діва груди збризнула роздерті, І сказав:
«Почуй, хоч справді день цей - день моєї смерті.
Звали дівчину прекрасну йменням Нестан-Дареджан.
Як минуло їй сім років,- вже розцвів дівочий стан,
Вже вона красою сяла, наче сонце крізь туман.
Хоч було б з алмазу серце, та в розлуці вмре від ран!
Підросла красуня, з мене ж вийшов лицар і моцар.
Спадкоємицю престолу став виховувати цар,
Я ж до батька повернувся - був гравець і бенкетар,
Грав, гуляв, ходив на левів - бив, ловив їх, як товар.
Збудував палац для доні цар, щедротний як завжди,-
Виклав стіни з безоару, а навкруг зростив сади,
А в садах з фонтанів ринув струм рожевої води.
Діва, що мене спалила, жити увійшла сюди.
Завше пахощі там пахнуть і лунає арфи гра,-
То сидить у вежі діва, то на сад свій позира,
І Давар, з країв каджетських удова, царя сестра,
Доглядає та навчає діву мудрості й добра.
Оксамитові запони вкрили башту аж униз,
Щоб ніхто із нас не бачив кришталевих юних рис,-
Лиш Асмат і дві служниці мали вхід до тих завіс;
Там вона зростала, наче гаваонський кипарис.
Так і жив п'ятнадцять років я, мов рідний син, з царем,-
Завше разом пробуваєм, вкупі день і ніч живем.
Став я з вигляду як сонце; стан мій виплекав Едем,
Заживав я слави в грищах, в герцях з луком та з м'ячем.
Влучно бив стрілою звіра,- як поцілив, так і клав;
З піль вернувшись, на майдани йшов, охочий до забав,