Витязь у тигровій шкурі
Шрифт:
їдучи, майбутню зустріч він обдумував помалу:
«Може слово нерозважне лиш піддать шаленцю шалу!
Мудрий мусить в кожній справі обмірковувать ухвалу,
Не втрачати супокою, постанову мати сталу.
Шаленіючи в нестямі, розлютившись божевільно,
Він нікого не пускає підійти до себе щільно,
Тож і наша зустріч боєм закінчиться неухильно,-
Хтось із нас тоді поляже». Отже, він ховався пильно
І казав: «Невже даремно я терпів такі тортури?
Пристановище
Хай же десь до свого схову скаче витязь цей похмурий,
Та знайду я шлях до нього крізь які завгодно мури…»
Так блукали манівцями, мандрували дві доби,
Заморились, зголодніли, потомилися з ходьби,
Без угаву й відпочинку йшли на гори та горби,
На поля з очей ронили сльози розпачу й журби.
Вдень ішли й прийшли надвечір до крутих стрімких бескед.
В них були печери, в прірві ж поринала річка в лет,
Над рікою став стіною тьмочисленний очерет,
І дерева височезні нахилялися вперед.
Перебрівши річку, витязь простував крізь верболіз.
Автанділ, коня припнувши, сам на дерево поліз
І, з найвищої гілляки пильно глянувши униз,
Бачив: витязь до печери йшов, ллючи потоки сліз.
Лицар, вбраний в шкуру тигра, чагарі рясні продер.
В чорне хутро заповита, вийшла дівчина з печер,
Гірко плачучи, спинилась, стогін на вустах завмер.
Підійшов до неї витязь, пригорнув її тепер.
Він сказав: «Асмато, сестро! Всі мости упали в море!
Не змогли знайти ми тої, що за неї терпим горе!»
Бив себе у груди й слізьми вкрив лице своє прозоре,
Обіймав зомлілу діву, мов дитя кохане й хворе.
На собі волосся рвали, аж стемніла темінь гаю.
Обіймалися обоє, пригорталися без краю.
Не було риданням їхнім ні спочинку, ні розмаю.
Автанділ здаля дивився й дивувався з їх одчаю.
Діва першою притихла, вгамувавши в серці біль.
Завела коня в печеру, внісши трав туди й пахіль;
Зброю лицаря забрала, знявши з нього без зусиль,
А тоді ввійшли в печеру й не виходили звідтіль.
Як дізнатись Автанділу, що їм душу так пекло?
Вийшла діва, вбрана в хутро, вже як зовсім розсвіло,
Привела коня й серпанком втерла огирю чоло,
Внесла тихо, щоб не брязнуть, зброю витязя й сідло.
Витязь той, напевне, довго не затримувавсь ніде.
Плаче дівчина й руками б'є у лоно молоде,
Бо прощається вже витязь, на коня сідать іде.
Спохмурніло, стуманіло личко дівчини бліде.
Автанділ дививсь на левня, на красу просвітних рис,-
В нього гарні чорні вуса, бородою ж не заріс.
Автанділ чув пах алое, що вітрець йому приніс.
Для красуня вбити лева, як для лева - вбити кіз.
Лицар рушив звідти. Слалась перед ним стара дорога,
Де за хащами долина починалася розлога.
Автанділ дививсь на левня, заховавшись якомога,
І казав: «Чудесно справу розв'язала ласка бога.
Чи господь ласкавий міг би ліпшу ще створить нагоду?
Полоню я діву й змушу все життя їх з віку, з роду
Розказати, а натомість і свою повім пригоду.
Так і битви з ним уникну, й подолаю перешкоду».
Злізши з дерева, коня він одв'язав і з'їхав з кручі
До печери. Навстіж двері розчинилися рипучі,
Звідти виринула діва, сльози ронячи пекучі,
Бо гадала, що вернувся той красунь, кристал сліпучий.
Як узріла незнайомця, заметалась, скільки сил,
І побігла, щоб сховатись десь поміж дерев і брил.
Та схопив, немов куріпку, тую діву Автанділ,
Тільки лементом дівочим залунав охресний діл.
Але діва не скорилась,- люттю зір її пала.
Затремтіла, мов куріпка в гострих пазурах орла,
Все якогось Таріела звала, руки простягла.
Автанділ уклінно клявся, що не вчинить діві зла.
«Я - людина, син Адама,- він казав їй,- помовчи!
Бачив я бліді фіалки і троянду у плачі,
Розкажи мені про того, з хутром тигра на плечі.
Лиха я не заподію! Не виснажуйсь кричачи».
Діва мовила розважно, хоч і сліз ще є сліди:
«Як шаленець ти - отямся, не шалений - відійди!
Просиш розказать причину горя нашого й біди?
Ні, на розповідь одверту не надійся і не жди».
Так сказала: «Нащо, левню, ці благання шлеш мені?
Є діла, що їх не спише і перо, й слова земні. «Розкажи»
– ти раз промовиш, відповім сто раз я:
«Ні!» Ліпший сміх, ніж плач, та нині я волію дні сумні».
«Ти не знаєш, діво, скільки я зазнав пригод і бід,
Як я, витязя шукавши, обійшов даремно світ.
От знайшов тебе! І хоч би я тобі навіки збрид,
Не пущу, аж доки правди не розкажеш ти як слід».
Діва мовить: «Де ти взявся? Хто ж бо я і хто ж бо ти?
Відійшло від мене сонце і не може помогти!
Відповім тобі я просто - нащо мову цю тягти?
–
Що б не діяв ти зі мною, не доб'єшся до мети!»
Знову він її благає, зарошає слізьми вії,
Та, нічого не добившись, знемагає в безнадії.
Очі враз стають криваві, серце прагне злої дії,-
Він схопив ЇЇ за коси і ножа притис до шиї.
Крикнув їй: «Тебе звільнити? Відпустить тебе у пущу?
О, невже ти прирікаєш на печаль мене ще дужчу?