Витязь у тигровій шкурі
Шрифт:
Втер рукою журні очі,- і сльоза з очей зника.
На собі меча поправив, підтягнув сагайдака
І, повіддя взявши в руки, верхи сів на румака.
ТІ То йому погрози рабські, клич раба-войовника?
Щоб схопити левня, військо обступило навкруги.
Лихо, що він з ними скоїв! їх жаліли б вороги -
Розбивав лоби лобами, бив і нищив до ноги,
Канчуком навпіл панахав, повен гнівної снаги.
Цар, розгнівавшись, вояцтву каже гнатись навздогін,
Витязь
Хто ж його доскочив, жити не лишився ні один.
Ростевану горе - слати вояків своїх на скін.
І тоді за ним помчали Автанділ і Ростеван,-
Він же гордо їхав далі, коливався юний стан,
Гнався кінь, Мерані чорний, і встелявся сяйвом лан.
Витязь бачив, що женеться цар за ним, щоб взяти в бран.
Наближався цар до нього у гоньбі несамовитій,-
Він тоді, коня хльоснувши, зник з очей тієї ж миті,
Наче в прірву провалився чи в небесній щез блакиті,
Годі й сліду розшукати на дорозі, пилом вкритій!
Довго стежили, шукали, але згинув навіть слід,-
Тільки див отак зникає, духів безтілесних рід.
Хто поранений був - мився, по мерцях ридав нарід;
Цар сказав: «Нам бог зміняє час утіх порою бід.
Завершив він лютим горем мій веселий, щасний вік,
Обернув на тугу радість, на журбу мене прирік
І до смерті серце зранив - де, який шукати лік?
Хай святиться божа воля і віднині, і навік!»
Більш не кликав полювати, а зітхання тужні множив,
Скакуна на шлях додому повернув і підострожив.
Ловчі луки поховали, клич їх звірів не тривожив;
Хтось казав: «Владар наш правий!», хтось же тихо святобожив.
Цар ввійшов, смутний, похмурий, до найдальшого покою
І пустив лиш Автанділа, наче сина, за собою.
Люди вийшли із хоромів занімілою юрбою.
Змовкла арфа, і кімвали не бринять дзвінкою грою.
Тінатін, коли дізналась про події таємничі,
Підійшла, край входу стала - сонцем сяли світлі вічі,-
В скарбника спитала: «Спить він чи й не засне після стрічі?»
Той відмовив: «Тужить сильно, аж змінився на обличчі.
Автанділ там з ним, до себе не пустив нікого з нас,
Він чудного левня бачив, світ очей йому загас».
Тінатін же відповіла: «Входити туди не час.
Як мене спитає, скажеш, що приходила якраз».
Цар гукнув, коли від серця трохи туга одлягла:
«Де моя перлина й радість, втіха й сяєво чола?»
Відповів скарбник: «Недавно тут була, бліда, як мла,
Та про ваш одчай почула і, смутна, назад пішла».
Цар звелів: «Ідіть покличте, бо я в тузі згину доти!
їй скажіть: чом не приходиш? Чом не втишуєш скорботи?
О життя єдине батька, звесели ж печаль його ти!
Він розкаже про причину, що породжує турботи!»
Волі батьківській скорившись, Тінатін до батька йде,-
Наче місяць повновидий, сяє чоло молоде.
Цар її цілує ніжно і ласкаву річ веде:
«Нащо ждала, щоб покликав? Пропадала досі де?»
Діва мовить: «Ваша туга і з небес змете світила.
Як дізнається людина, що журба вас охопила,-
Чи насмілиться й поглянуть, хоч була б яка пресміла?
Я гадала: ніж тужити, ліпше зважить все до діла».
Він сказав: «Моя дитино, затужив я дуже сам,
Але ти - моя розрада, втіха змореним очам,
Вигляд твій загоїть смуток, він лікує, мов бальзам.
Я повім причину туги - ти причину цю затям.
Стрів я лицаря чудного, вояка ще юних літ,-
Зір його, як промінь, слався на похмурий краєвид;
Я не знаю, чом той витязь плакав так, ридав навзрид,
Та розгнівавсь, бо вітати нас він не схотів як слід.
Як мене побачив, скочив на коня й погнався чвалом.
Я звелів його схопити - він поклав все військо валом;
Не звітав мене по-людськи; як диявол, щез провалом.
Чи з людиною я стрівся, може,- з марищем несталим?
Бог дари свої солодкі обернув на сумовиті,
Я забув про дні веселі, світлий час, щасливі миті;
Все мені - тягар пекучий, все мені - жалі неситі,
І ніщо мене не втішить, скільки житиму на світі».
Відказала діва: «Сміло я тобі промовлю, тато,-
Нащо ремствуєш на бога і на долю так затято?
Скаржишся в журбі на того, що нам щастя дав багато,
Той не вчинить зла, хто діє завше добре, мудро й свято.
Ось така моя порада: ти - владика всіх владик
І твої безмежні землі, їх не зміряти й за рік.
Надішли ж збирати вісті ти гінців у кожен бік,
Скоро знатимеш: чи привид стрівся вам, чи чоловік.
Як людиною був лицар, що мандрує по землі,-
Десь його таки ж побачать: в місті, в полі, на селі.
А як ні - то був диявол, що лукавства чинить злі.
Так покинь же вболівання, кинь же смутки та жалі!»
Кличе цар гінців і каже йти в держави кожен край, їм велить:
«Пильнуй невпинно і часу не зволікай,-
Все зроби, щоб одшукався той мандрований силай.
Де не зможеш буть - листовно там наказа надсилай».
Посланці пішли, ходили, цілий рік бродили скрізь,
Виглядали, обшукали шир долин, нагірну вись,
Та ніхто його не бачив, мов сховався він кудись.