Витязь у тигровій шкурі
Шрифт:
Не кохає той, хто зрікся бути вдачі отакої.
Незбагненна таємниця є в міджнуровім коханні,
І до нього не рівняти любодійництва погані;
Хіть - одне, кохання - інше, поміж них безодні й хлані,-
їх не плутайте, вслухайтесь в ці поради, мною дані!
Вірним є міджнур в коханні - хтиві він ганьбить пороки;
Бувши з милою в розлуці, відчуває біль глибокий,
Бо віддав сповна все серце їй, хоч гнівній, хоч жорстокій.
Я ганьблю любов бездушну,
Отакі діла, коханці, ви коханням не зовіть:
Нині - ця, а взавтра - інша, теж покинута за мить,-
Це похоже на хлопчачу, не приборкану ще хіть.
Тільки той, хто зрікся світу, вміє щиро полюбить.
Знак найвищої любові - почуття свої таїти,
Вічно згадуючи любу, повсякчас відлюдно жити,
У розлуці з нею мліти, пломеніти і горіти;
Хоч би й гнівалась кохана,- їй годити і служити.
Заховати тайну серця треба від найближчих навіть,-
Можна стогоном жальливим честь коханої знеславить.
Ні, закоханий нікому почуття свого не явить,
Через неї він палає, та вогонь за радість править.
Хто всім плеще про кохання - чи довіри годен зроду?
Він, нашкодивши коханій, діє і собі на шкоду,-
Чим себе зрятує, чутку сам пустивши між народу?
Ні, міджнур коханій діє не на зло, а на догоду.
Удає людина часом, мов укохану голубить,-
Чом же він ганьбить коханку, а, бува, й про неї трубить?
Хай нелюбу зневажає, та навіщо глумом губить?
Більш, як душу, більш, як серце, злий злостиве слово любиті
За коханою тужити - це міджнурові не встид;
Хай самотній він блукає, наче світ йому огид,
Хай, розставшись з нею, мріє про її сліпучий вид,
Та палкі чуття міджнура людям виявлять не слід.
ПРО РОСТЕВАНА, АРАБСЬКОГО ЦАРЯ
Ростеван був цар арабів,- з ласки бога владував,
Щедрий, скромний, величавий, проводир звитяжних лав,
Сам - звитяжець незрівнянний, охоронець людських прав,
Милосердий, справедливий, ще й речисто промовляв.
Цар, не мавши сина, доньці віддавав усю любов.
І вона над світом сяла, з сонцем зрівняна немов.
Хто її узрів - цей погляд душу й розум в тих зборов;
Щоб їй славу скласти, треба сто сот тисяч мудрих мов.
Тінатін - її наймення хай відоме буде всім!
Як вона зросла, то сонце світлом тьмарила своїм.
Володар величний скликав всіх вазірів в пишний дім,
Посадив їх поруч себе і сказав привітно їм.
Мовив так: «На спільну раду ви прийшли; питаю вас:
От, коли троянда в'яне,- чи в саду нема прикрас,
Чи отам не розцвітає юна квітка в той же час?
Ніч безмісячна надходить, сонця блиск уже пригас.
Вік марчіє мій. А старість - це найтяжча із недуг.
Не сьогодні вмру я - взавтра. Світу так вершиться круг.
Як блищати може сяйво, що іде уже за пруг?
Хай дочка, ясніша сонця, царствує над всім навкруг!»
Відрекли вазіри: «Царю! Про літа свої старі
Нащо ви згадали? Втішна нам троянда й в тій порі,
Як прив'яне. Запашніше розцвіта вона вгорі.
Навіть з місяцем ущербним чи змагатися зорі?
Не кажи так, володарю! Не зав'яв троянди цвіт,
Всіх чужих порад мудріший навіть хибний твій одвіт,
Але слухатись покірно звикли ми багато літ:
Передай же трон красуні, що осяла сонцем світ.
З ласки бога буде править, хоч і діва ще, цариця;
Вміння й мудрість є у неї - нам лестити не годиться,
Бо ділами, як промінням, вже засяла сонцелиця.
В лева рівні левенята - чи самець то, чи самиця».
Автанділ спаспет був славний, амір-спасалара син,
З кипарисом рівен зростом, був як сонце й місяць він:
Підборіддя ще не вкрила мужня прорість волосин,
Та його вбивали стріли - довгі вії Тінатін!
Він свою любов міджнура у душі таїти звик;
Як її не бачив довго, то в'ялив троянди щік,
А як бачив - рану серця пломінь непогасний пік.
Годне співчуття кохання, що разить людей навік!
Автанділ зрадів, почувши владаря свого ухвалу
Передать дочці державу, і надумав так помалу:
Буду бачити частіше лик просвітлого кристалу,-
Може, знову оживлю я щік своїх троянду в'ялу!»
Воля владаря арабів рознеслась по всій країні:
«Віддаю над вами владу я дочці своїй єдиній,-
Хай вона зоріє сонцем кожній, що прийде, людині.
Всі до нас збирайтесь, будьмо Тінатін вславляти нині!»
Йдуть араби. Рушив війська здвиг, не бачений ще доти.
Автанділ - воєначальник тьмочисленної кінноти -
І Сограт - вазір найближчий, що ділив з царем турботи,
Встановили трон коштовний дивовижної пишноти.
Батько сам перед народом Тінатін веде до трону,
Садовить і власноручно царську подає корону,
Берло віддає, вдягає в одяг з пурпуру й віссону.
Світлосяйні очі діви сяють людям крізь запону.
Відступили і вклонились всі, що тут зібрались, люди;
їй на славу линуть кличі, линуть співи звідусюди,
І солодкі звуки сурем, і кімвалів перегуди.
Тільки діва плаче, хилить крила ворона на груди.
Недостойна - так вважає - в руки взять державу й владу,