Витязь у тигровій шкурі
Шрифт:
Марно змучившись, додому спохмурніло подались.
Повіщають: «Обходили ми простори всіх безмеж,
Не знайшли того тужливця, марно змучились од стеж,
І нема людей на світі, що його стрівали б теж.
Ми тобі не прислужились. Може, інших дій вживеш?»
Цар промовив: «Правду каже любій доні серце віще:
То нечистий дух, диявол, що, як ворог, світом рище,
Появив свою оману і жалю завдав мені ще.
Та тепер я кину смуток,- побиватися навіщо?»
Так
Звідусіль збирались блазні, співаки та акробати.
Цар дари роздав народу, всіх покликав у палати.
Де такий іще владує цар і щедрий, і багатий?
Автанділ, у спочивальні сівши пізньої години,
Веселиться і співає, арфи звук солодкий лине.
Раптом входить, мову мовить негр, прислужник
Тінатіни: «Зве стрункіша за алое вас до себе на гостини».
Найжаданніше віщують юнаку слова оті,-
Він вдягає ліпші шати, різнобарвні й золоті,
Щоб свою троянду вперше споглядать на самоті.
Радість - любу зустрічати, зір втопити в красоті!
Автанділ іде гордливо, голови не хилить вниз -
Він побачить ту, що в нього стільки виточила сліз.
Наче блискавка, чудова красота дівочих рис,
Хоч сидить вона похмура, смуток серце їй затис.
Тінатін прекрасні перса горностай укрив пухкий,
А чоло сповив серпанку найпрозоріший сувій.
Протинають кожне серце стріли довгих чорних вій,
І вгорнули шию коси, мов ланцюг блискучих змій.
З-під багряного серпанку, з-під перлового вінця
Поглядає сумно діва і вітає молодця.
Ніжно просить Автанділа сісти поруч на стільця.
Повен радощів великих, став лицем він до лиця.
«Я німію, вас жахнувшись,- він сказав, схилившись долі,-
Як зустрівся з сонцем місяць - гасне він на видноколі;
Я тепер боюсь за себе, мислі всі мої в неволі.
Ви скажіть - що вас турбує, чим зцілити ваші болі?»
Почала поважно діва річ виборну і гарячу,
Мовить: «Я тебе уперше коло себе зблизька бачу,
Тож здивуєшся, почувши справу цю, мені болячу,
Та скажу тобі про хворість, що красу від неї трачу.
Пригадай, як з Ростеваном ви на лови йшли юрбою,-
Там чудний скорботний витязь вам зустрівся над рікою.
Розповідь про це зачувши, я позбулась супокою,-
Обдивись бодай всю землю, та знайди його, герою!
Хоч не змовив ти до мене досі й слова у розмові,
Але знаю: через мене ти палаєш од любові,
Градом сліз побивши щоки, серце змивши шалом крові.
Ти - любові світлий бранець, ти - в любовному закові.
І тебе служити змусять дві причини безсумнівні:
Ти, по-перше, смілий витязь. Де іще тобі є рівні?
А, по-друге, ти міджнур мій, відданий своїй царівні.
Так іди шукати левня, починай же мандри дивні!
Зробиш це - і ще міцніше я тебе любити стану,
Бо звільниш мене від муки, згониш демонську оману.
Дай моїй душі надію, як фіалоньку духмяну,
І вертай, мов лев, до мене обійнять свою кохану!
Скрізь шукай його три роки, ввесь цьому віддавшись ділу.
Відшукаєш - переможцем повертай розважить милу,
Не знайдеш - зустріли, значить, ви тоді нечисту силу;
Пригорнеш свою троянду не зів'ялу й не змарнілу.
Дам я клятву: як тим часом з іншим стану я у парі,
Будь то навіть сонце в плоті, що зійшло б до мене в чарі,-
Хай мене позбавлять раю, віддадуть пекельній карі,
Хай уб'є твоє кохання, хай згорю в твоїм пожарі!»
Витязь мовив: «Ти, як сонце, сяєш крізь агати-вії!
Що тобі сказати маю? Що промовити посмію?
Я чекав на смерть, натомість ти дала життя й надії.
Наче раб слухняний, рушу в мандри, в розшуки і в дії».
Витязь мовив ще: «О сонце, бога сонячне створіння,-
Ти сузір'я всі скоряєш словом владного веління.
Недостойний я такого, щедро сланого, проміння.
Світить сяєво ласкаве на троянд моїх цвітіння».
Поклялися обопільно і свою ствердили віру,-
їхні душі звеселіли, почали розмову щиру.
Серце змучене юнацьке лиш тепер зазнало миру.
З губ, як біла блискавиця, сміх блискоче потаймиру.
Сіли поруч, милувались, все забувши в ці хвилини,
І очей агати стрілись, і знизались уст рубіни.
Він сказав: «На тебе глянуть - божевілля для людини.
Твій вогонь палає, серце ж попеліє від огнини».
Він пішов, нестерпні муки відчуваючи в розстанні,
Оглядавсь назад безумно, погляд кинувши останній.
Квітку щік, лиця кристали росять сльози ненастанні.
Серце з серцем поріднилось - поклялися у коханні.
Шепотів: «В розлуці рано на троянду ляже тлін.
Мов рубін, допіру сяяв - став жовтіший за бурштин.
У розлуці ж довгій, дальній, що робитиму один?
Це - закон, щоб для коханки йшов коханий на загин».
Ліг на ложе, слізьми росить він обличчя осяйне,
Плаче, хилиться, тріпоче - так тополю вітер гне;
Задрімає, в сні побачить, що кохана промайне,-
Затремтить з тяжкої муки, тужно й голосно гукне.
Став ревнивий у розлуці, людям він не довіря,-
Впали сльози на троянди, на лице богатиря.
Він прокинувсь, тільки в небі змеркла ранішня зоря,-