Витязь у тигровій шкурі
Шрифт:
І бринять по щоках сльози, мов струмки в трояндах саду.
Цар навчає: «Завше батька молоде зміняє чадо -
Цей закон ствердивши нині, відчуваю я відраду.
Не ридай же, доню, слухай, що тобі скажу сьогодні:
Ти - цариця аравійська, взявши берла верховодні,
Прийняла під владну руку царство й натовпи народні,-
Будь же скромна та розважна, справи звершуй благородні!
Блиск на гній і на троянди сонце рівно ллє в просторі -
Хай
Щедрість зв'яже непокірних, а покірні й так в покорі,-
Будь же щедра! Відпливають й знов вертають води в морі.
Кипарис - краса Едему, щедрість - владарів оздоба.
Перед щедрим тихнуть чвари, поникає ворохоба.
їсти й пити - в цьому користь; бути скнарим - не подоба.
Що сховав - згубив навіки, що роздав - твоє до гроба».
Донька вислухала мудро слово батька неоцінне,
Щоб у пам'яті лишити назавжди вчення незмінне.
Веселиться цар, гуляє і вино кружляє пінне,-
Тінатін затьмила сонце, сонце ж стало тінатінне.
Скарбника старого кличе, їй відомого давно,
І велить: «Розкрий скарбниці, з них зірви моє клейно,
Принеси сюди багатства, що цариці їх дано».
Він несе, й вона дарами роздає своє майно.
Що з дитячих літ збиралось - зникло протягом доби.
Збагатіли і шляхетні, і звичайний люд з юрби.
Потім каже скарбникові: «Що отець казав - зроби!
Роздаруймо до останку нагромаджені скарби!»
Наказала: «Все, що маю, всі скарбниці відчини!
Ти же, вірний мій стайничий, добрих коней прижени!»
Роздавала всім багатства, коней цілі табуни;
Ті скарби хапало військо, наче здобич од війни.
Мов розбійники, тягали, що було, з її скарбниць,
Румаків добірних брали, аравійських кобилиць.
Як метіль, що з неба віє,- так щедроти слала ниць,
Без дарунків не лишила ні мужчин, ні молодиць.
Перший день минув бенкету - ріки трунків, гори страв.
Пишну учту влаштували для усіх вояцьких лав;
Тільки, голову схиливши, цар чомусь засумував.
«Він чому смутний? Що сталось?» - шепіт в залі пролунав.
З місць почесних над юрбою Автанділа сяє зір -
Там сидить, за лева дужчий, війська славний проводир.
Поруч нього коло столу сів Сограт, старий вазір,-
Кажуть: «Що царя турбує? Що смутить душевний мир?»
Кажуть: «Видно, зародились у царя похмурі думи,
Не могли ж його смутити ці п'янкі, бенкетні шуми?»
Автанділ сказав: «Сограте! Запитаймо привід стуми,
Пожартуймо з ним і, може, жартом звіємо журбу ми».
Встав Сограт, вазір владики, й Автанділ, прекрасний тілом;
Келих сповнивши по вінця, перед владарем змарнілим,
Посміхаючись поштиво, коліньми стають на килим,
І вазір тоді промовив проречистим словом смілим:
«Зажурився ти, владарю, мисль твою журба зборола.
Правий ти! Скарби пропали, у скарбниці - пустка гола,-
Все дочка пороздавала, милостива й світлочола.
Нащо горе скликав? Ліпше не давав би їй престола!»
Посміхнувшись, цар прослухав слово радника завзяте,
Дивувався, як наваживсь він царю таке сказати.
І озвався тихим словом: «Ти гаразд зробив, Сограте,
Та збрехав би той, хто скаже, що скупий я на витрати.
Ні, смутить не те, вазіре. Я журюся з мислі тої,
Що минула юність, чую кроки старості лихої,
Та в усій моїй країні не зродились ще герої,
Котрі вивчились би в мене діла - справи бойової.
Доручив клейноди царські я дочці своїй в наділ,
Бо господь не дав нам сина, що навчився б ратних діл,-
Так, як я, м'яча жбурляти, бити з лука градом стріл.
Перейняв у мене дещо, може, тільки Автанділ».
Витязь вислухав, що мовив цар вазіреві тому,
Похилившись, посміхнувся - личить посмішка йому;
Блиск його зубів сліпучих всюди розвіває тьму.
Цар питає: «Чом смієшся? Засоромився чому?»
Знов питає: «Чи кумедним ти вважаєш мій одчай?»
Витязь мовив шанобливо: «Я скажу, та слово дай,
Що з мого завзяття, царю, не розсердишся украй,-
Не вважай це за зухвальство і мене не погубляй».
Цар сказав: «З образи навіть не ображусь, втишу гнів!»
Тінатін іменням клявся, найпрекраснішої з дів.
Автанділ тоді озвався: «Сміло я заговорив:
Скромний будь, не вихваляйся, добрим луком - поготів!
Автанділ - твій раб, та з лука він не гірш за тебе б'є,
Тож давай змагатись, царю,- військо виборне твоє
Буде свідком поєдинку. Чи на це догода є?
Хай суддею у змаганні нам мисливський лук стає».
«Що ж, приймаєм виклик. Герці ми не раз уже вели.
Не зрікайся ж слів - провірим влучність нашої стріли.
Треба, щоб за свідків герцю кращі витязі були.
Хай покаже поле ловів, хто з нас заживе хвали!»
Автанділ свою дав згоду. Склали договір двобою,
Залунав і сміх, і співи, жартували між собою
І погодились, заклавшись, з постановою такою,
Що ходитиме без шапки переможений днів троє.
Цар сказав: «Дванадцять ловчих будуть їздити за нами,