Вогнем i мечем. Том другий
Шрифт:
Так, за обговоренням новин, у тривогах і сумнівах минув лютий і добігав уже половини березень, а від Скшетуського так нічого й не було.
Володийовський ще дужче став наполягати на від’їзді.
— Вже не князівну, а Скшетуського нам шукати треба, — казав він.
Тим часом виявилося, що пан Заглоба мав слушність, одкладаючи від’їзд із дня на день: наприкінці березня із листом, адресованим Володийовському, прибув із Києва козак Захар. Пан Міхал негайно викликав Заглобу, а коли вони замкнулися з посланцем в окремій кімнаті, Володийовський,
— «Понад Дністром аж до Ягорлика не знайшов я жодних слідів. Гадаючи, що князівну сховано в Києві, пристав я до комісарів, із якими дійшов до Переяслава. Звідти, діставши несподівано дозвіл від Хмельницького, прибув до Києва і шукаю її всюди, у чому мені допомагає сам митрополит. Наших тут безліч — ховаються у міщан і по монастирях, але, боячись черні, нічим себе не виказують, тому шукати важко. Господь мене на всьому шляху провадив і не лише оберіг, а й прихилив до мене Хмельницького, тож сподіваюся, що він і далі мені допомагатиме і змилується наді мною. Ксьондза Муховецького прошу відправити молебень, на якому і ви за мій успіх помоліться. Скшетуський».
— Хвала Господові Предвічному! — вигукнув Володийовський.
— Тут іще постскриптум, — мовив Заглоба, заглядаючи через плече пана Міхала.
— Правда! — відповів малий рицар і прочитав далі:
— «Листа цього вручить осавул миргородського куреня, котрий шанобливо мною опікувався, коли я на Січі в неволі був, і тепер у Києві мені допомагав, і листа доправити зголосився, ризикуючи життям; подбай про нього, Міхале, аби йому нічого не бракувало».
— Принаймні хоч один порядний козак знайшовся! — сказав Заглоба, подаючи Захарові руку.
Старий потиснув її без тіні приниження.
— Будь певен, дістанеш винагороду, — пообіцяв малий рицар.
— Він сокіл у — відповів козак, — я його люблю у я не для грошей тутки прийшов.
— І гордості тобі, бачу, не позичати, не один би шляхтич позаздрив, — вів далі Заглоба. — Не всі серед вас звірі, не всі! Та це байдуже! То, кажеш, пан Скшетуський у Києві?
— Атож.
— А в безпеці, бо чував я, що чернь там розгулює?
— Він у полковника Донця мешкає. Йому нічого не заподіють, бо наш батько Хмельницький під страхом смерті наказав Донцеві берегти його як зіницю ока.
— Дива та й годі… Чого це Хмельницький так полюбив Скшетуського?
Він його давно любить.
— А казав тобі пан Скшетуський, що шукає у Києві?
— Як це не казав, коли він знає, що я йому друг! Ми і вкупі шукали, і нарізно, тож як було не сказати?
— Але й досі не знайшли?
— Не знайшли. Ляхів там іще до смутку, і всі ховаються, один про одного нічого не знає — спробуй знайти. Ви чули, що там чернь мордує, а я це бачив: не тільки ляхів ріжуть, а й тих, хто їх ховає, навіть ченців і черниць. У монастирі Миколи Доброго знайшли дванадцять ляшок, то їх укупі з черницями димом у келії задушили. Через день кидають клич вулицею і ловлять, спіймають і в Дніпро… Ой! Скількох уже там потопили…
— То,
— Може, й так.
— Ні, ні! — перебив його Володийовський. — Якщо вже її Богун туди спровадив, то це безпечне місце.
— Де, як не в монастирі, найбезпечніше, а й там знаходять.
— Ух! — вигукнув Заглоба. — То ви, Захаре, думаєте, що вона могла загинути?
— Не знаю.
— Либонь, Скшетуський не втрачає надії, — вів далі Заглоба. — Бог послав йому тяжкі спитки, та колись і втішити має. А ви, Захаре, давно з Києва?
— Ой давно, пане. Я вийшов, коли комісари через Київ назад верталися. Багацько ляхів із ними тікати хотіло і бігли, нещасні у хто як міг, по снігах, по кучугурах, через ліси, до Білогородки, а козаки доганяли їх і били. Багато втекло, багато забили, а декого пан Кисіль викупив за всі гроші, що мав.
— О, собачі душі! То ви, кажете, з комісарами їхали?
— З комісарами аж до Гущі, а звідти до Острога. А далі вже сам ішов.
— А ви давно знаєте пана Скшетуського?
— На Січі я його зустрів пораненого, а потім виходив і полюбив, як дитину рідную. Я старий, і мені нема кого любити.
Заглоба гукнув слугу й наказав подати меду і чогось м’ясного. Посідали вечеряти. Захар їв жадібно, він був здорожений і голодний, потім занурив сиві вуса у темну рідину, випив, смачно прицмокнув і сказав:
— Славний мед.
— Ліпший за кров, яку ви п’єте, — відповів Заглоба. — А втім, я гадаю, вам, як чоловікові чесному і панові Скшетуському відданому, нема чого повертатися до бунтарів. Залишайтеся з нами! Тут вам добре буде.
Захар підвів голову.
— Я письмо віддав, а тепер піду. Я козак, мені з козаками, а не з ляхами брататися.
— І бити нас будете?
— А таки буду. Я січовик. Ми собі батька Хмельницького гетьманом обрали, а тепер король йому булаву і стяг прислав.
— От тобі й маєш, пане Міхале! — мовив Заглоба. — Не казав я тобі, що протестувати треба?
— Аз якого ви куреня?
— Із миргородського, але його вже нема.
— А що з ним сталося?
— Гусари пана Чарнецького під Жовтими Водами геть змели. Тепер я у Донця із тими, що лишилися. Пан Чарнецький справжній жовнір, він у нас у полоні, за нього комісари просили.
— І ми ваших полонених маємо.
— Так воно й мусить бути. У Києві казали, що найліпший наш молодець у ляхів у полоні, хоч дехто каже, він загинув.
— Хто такий?
— Ой, славний отаман. Богун.
— Богуна у поєдинку зарубано на смерть.
— А хто його зарубав?
— Он той рицар, — відповів Заглоба, показуючи на Володийовського.
Захарові, котрий саме перехиляв уже другу кварту меду, очі на лоба полізли й обличчя спаленіло; нарешті він пирснув, пустивши носом дві цівки, і перепитав, давлячись від сміху:
— Цей лицар Богуна вбив?
— Що, чорти б тебе взяли! — вигукнув, насупившись, Володийовський. — Цей посланець забагато собі дозволяє.