Вогнем i мечем. Том другий
Шрифт:
— Що ти говориш, Кисілю! Король королем, але ви, короленята, князі, шляхта, скільки усього натворили! І ти, Кисілю, хоч плоть від плоті й кість від кості наш, відщепився від нас, а з ляхами злигався. Годі з нас твоєї балаканини, бо чого нам треба, ми й так шаблею добудемо.
Воєвода обурено глянув у вічі Хмельницькому.
— Ти що, гетьмане, не можеш тримати у шорах своїх полковників?
— Замовкни, Дедяло! — гримнув гетьман.
— Помовч, помовч! Налигався з самого ранку! — підхопила решта полковників. — Іди геть, поки тебе у три вирви не витурили!
Дедяла не вгамовувався, тоді його й справді схопили за барки
Воєвода говорив далі вишуканими й добірними словами, даючи зрозуміти Хмельницькому, що прислані йому такі багаті дари — це знак законної влади, якою досі гетьман користувався самочинно. Король, можучи покарати, воліє йому пробачити у нагороду за послух, виявлений під Замостям, і ще тому, що попередні злочини вчинені були до його вступу на престол. Отож Хмельницькому, маючи стільки гріхів, годилося б тепер висловити вдячність за ласку і поблажливість, припинити кровопролиття, заспокоїти селянство і почати перемови з комісарами.
Хмельницький мовчазно прийняв булаву і стяг, який відразу ж наказав над собою розгорнути. Чернь, побачивши це, радісно завила, і певний час нічого не було чути.
Гетьман прояснів на виду і, зачекавши хвилю, відповів:
— За таку велику ласку, яку його королівська величність через вас мені подарував, владу над військом віддавши і колишні мої злочини простивши, покірно дякую. Я завше казав, що король зі мною супроти вас, лукавих вельмож і магнатів, і найліпший цьому доказ — його вдоволення тим, що я голови вам стинав. Тож знайте: я й далі так робитиму, якщо ви нас із королем у всьому не слухатимете.
Останні слова Хмельницький вимовив погрозливо, підвищивши голос і насупивши брови, ніби закипаючи гнівом, а комісари заціпеніли від такого несподіваного повороту його відповіді. Кисіль же сказав:
— Король, милостивий гетьмане, велить тобі припинити кровопролиття і перемови з нами почати.
— Кров не я проливаю, а литовське військо, — різко відповів гетьман. — Я маю відомості, що Радзивілл мої Мозир і Турів вирізав. Якщо це підтвердиться — кінець вашим полоненим: усім, навіть знаті, накажу враз постинати голови. Перемов не буде. Мені важко зараз провадити комісію: військо не при купі, тут тільки частина полковників, решта на зимівниках, а без них я почати не можу. Та що нам теревені правити на морозі! Що ви мали мені віддати — віддали, і всі бачили, що відтепер я гетьман із королівської волі, а зараз ходімо до мене, вип’ємо по чарці та пообідаємо, бо я голодний.
Сказавши це, Хмельницький рушив до свого палацу, а за ним комісари і полковники.
У великому серединному покої стояв накритий стіл, що аж угинався під вагою награбованого срібла, серед якого воєвода Кисіль, можливо, знайшов би й своє, вивезене минулого літа із Гущі. На тарелях горою була навалена свинина, яловичина і татарський плов, в усьому покої пахло просяною горілкою, налитою у срібні кінви.
Хмельницький сів за стіл, посадивши по праву руч від себе Киселя, а по ліву каштеляна Бжозовського і, показавши пальцем на горілку, сказав:
— У Варшаві кажуть, що я ляську кров п’ю, але я її собакам лишаю, а мені більше до смаку горілка.
Полковники вибухнули сміхом, від якого затремтіли стіни покою.
Таку пігулу дав комісарам перед обідом гетьман, а ті мовчки її проковтнули, щоб, як писав підкоморій львівський «не дражнити дикого звіра».
Лише рясний піт зросив бліде Киселеве чоло.
Та ось частування
— Хто у вас командує конвоєм?
Тривога з’явилася на Киселевому обличчі.
— Скшетуський, достойний рицар! — відповів він.
— Я його знаю у — сказав гетьман. — А чому це він не схотів бути при вручанні дарів?
— Бо не входив до почту, а тільки охороняв його, і такий мав наказ.
— А хто йому дав такий наказ?
— Я, — відповів воєвода, — бо вважав, що буде не зовсім пристойно, коли при вручанні дарів у нас і у вас над душею стоятимуть драгуни.
— А я інше подумав, бо знаю, що у цього жовніра душа горда.
Тут у розмову втрутився Яшевський.
— Ми драгунів більше не боїмося, — мовив він. — Це колись ляхи славилися ними, але ми вже під Пилявцями збагнули: не ті тепер ляхи, що, бувало, били турків, татар і німців…
— Не Замойські, Жолкевські, Ходкевичі, Хмелецькі й Конецпольські, — урвав його Хмельницький, — а Тхоревичі та Зайчевські, дітвора, закута в залізо. Ледве нас побачили, від страху мало не вмерли і Дали драла, хоч татар спершу було не більш як три тисячі…
Комісари мовчали, але їсти й пити їм ураз перехотілося.
— Покірно прошу вас, призволяйтеся, — сказав Хмельницький, — а то я подумаю, що наша проста козацька страва у ваших горлах застряє.
— Якщо у них горла завузькі, то можна й розширити! — заволав Дедяла.
Полковники, що вже добре підпили, зареготіли, але Хмельницький грізно глянув на них, і знову стало тихо.
Кисіль, що нездужав уже кілька днів, став блідий як полотно, а Бжозовський спаленів так, що, здавалося, у нього от-от кров бризне з обличчя.
Кінець кінцем він не витримав і вигукнув:
— То ми сюди обідати чи вислуховувати кривди прийшли?
А Хмельницький на це:
— Ви на перемови приїхали, а тим часом литовське військо вчиняє підпали і кров проливає. Мозир і Турів мої вирізали, і якщо це підтвердиться, я чотирьом сотням полонених у вас на очах голови звелю зітнути.
Бжозовський стримав лють, що закипала у крові. Справді-бо, життя полонених залежало від гетьманового настрою — варто йому бровою повести, і їм смерть — отже, треба все терпіти і ще й гамувати вибухи гніву, аби привести його ad mitiorem et saniorem mentem [52] .
52
До більшої лагідності і розсудливості (лат.).