Вогнем i мечем. Том другий
Шрифт:
Страшна це була ніч і довга, бо зимова. Воєвода Кисіль, підперши голову рукою, уже кілька годин сидів непорушно. Не смерті боявся він, бо відтоді, як вирушив із Гущі, так стомився і знесилів, так був змучений безсонням, що смерть зустрів би радше із розгорнутими обіймами, — ні, душу його мучив незглибимий розпач. Адже саме він, русин із крові й кості, перший узяв на себе роль усмирителя у цій безприкладній війні. Він виступав усюди, у сенаті і в сеймі, як найпалкіший прихильник перемов, він підтримував політику канцлера і примаса, він найсильніше засуджував Ієремію, будучи щиро впевнений,
— Голову Киселеву! Голову Киселеву! На погибель! — відповідали йому юрби.
І воєвода залюбки підніс би їм у дар свою сиву розкошлану голову, якби не ті рештки віри, що і простолюду цьому, і всьому козацтву треба дати щось більше — це конче необхідно і для їхнього, і для всієї Речі Посполитої порятунку. Нехай же прийдешнє навчить їх до цього прагнути.
І коли він так думав, промінь надії і бадьорості розсіював на хвилю ту темінь, яку накопичив у ньому розпач, і нещасний старий починав сам себе вмовляти, що простолюд — це ще не все козацтво, не Хмельницький із його полковниками і, можливо, все-таки почнуться перемови.
Але чи довго вони триватимуть, якщо півмільйона селян іще не склали зброї? Чи не розтануть вони з першим подихом весни, як ті сніги, що зараз укривають степ?..
У пам’яті воєводи укотре вже спливали слова Ієремії: «Помилувати можна тільки переможених», — і знову думка його поринала в пітьму, а під ногами відкривалася безодня.
Тим часом минула північ. Зойки і постріли трохи вщухли, натомість свист вітру посилився, надворі гула снігова заметіль. Стомлені юрби, напевно, почали розходитися по домівках, і в комісарів трохи відлягло од серця.
Войцех Московський, львівський підкоморій, підвівся з лави, послухав край вікна, занесеного снігом, і сказав:
— Здається мені, що з ласкою Божою ще доживемо до завтра.
— Може, й Хмельницький пришле більший конвой, бо із цим не доїдемо, — зауважив пан Смяровський.
Пан Зеленський, підчаший брацлавський, гірко всміхнувся:
— Хто скаже, що комісари — посланці миру!
— Я не раз виконував місію посла у татар, — озвався пан новогрудський хорунжий, — але такого ще в житті не бачив. У нашій особі Річ Посполита більше принижена, аніж під Корсунем і Пилявцями. Тому я й кажу вам, добродії: повертаймося, бо про перемови нема чого й думати.
— Повертаймося, — як луна повторив пан Бжозовський, каштелян київський. — Не судилося бути миру — хай буде війна.
Кисіль підняв повіки і втупився скляним поглядом у каштеляна.
— Жовті Води, Корсунь, Пилявці! — глухо промовив він.
І змовк, а за ним змовкли й інші — тільки пан Кульчинський, скарбничий київський, почав голосно
— Що за часи! Що за часи! Змилуйся над нами, Боже!
Зненацька відчинилися двері, й до кімнати зайшов Баришовський, капітан драгунів познанського єпископа, що командував конвоєм.
— Ясновельможний воєводо, — доповів він, — якийся козак хоче бачити їхніх милостей панів комісарів.
— Гаразд, — відповів Кисіль. — А чернь уже розійшлася?
— Розійшлася. Завтра обіцяли повернутися.
— Дуже наступали?
— Жахливо, але Донцеві козаки поклали їх кільканадцятеро. Завтра обіцяли нас спалити.
— Добре, нехай козак зайде.
За хвилю двері відчинилися, і на порозі з’явилася висока чорноборода постать.
— Хто ти? — спитав Кисіль.
— Ян Скшетуський, гусарський поручик князя руського воєводи.
Каштелян Бжозовський, пан Кульчинський і ловчий Кшетовський посхоплювалися з лав. Усі вони торік були із князем під Махнівкою й Старокостянтиновом і добре знали пана Яна. Кшетовський навіть доводився йому родичем.
— Правда! Правда! Та це ж таки пан Скшетуський! — повторювали вони разом.
— Що ти тут поробляєш? Як до нас дістався? — питав, обіймаючи його, Кшетовський.
— У селянському вбранні, як ви, добродії, бачите, — відповів Скшетуський.
— Милостивий воєводо, — озвався, звертаючись до Киселя, каштелян Бжозовський, — це найдоблесніший рицар із хоругви руського воєводи, прославлений з-поміж усього війська.
— Вітаю його вдячним серцем, — сказав Кисіль, — і щиро дивуюся, бо треба мати неабияку сміливість, аби до нас пробитися.
І відтак звернувся до Скшетуського:
— Чого ти від нас жадаєш?
— Щоб ви, милостиві панове, дозволили іти з вами.
— Драконові у пащу лізеш… Та коли така твоя воля, перечити ми їй не можемо.
Скшетуський мовчки вклонився.
Кисіль дивився на нього з подивом.
Суворе обличчя молодого лицаря вразило його серйозністю і скорботністю.
— Скажи мені, добродію, — спитав він, — які причини женуть тебе в це пекло, куди ніхто з доброї волі не поткнеться?
— Нещастя, ясновельможний воєводо.
— Надаремне я спитав, — мовив Кисіль. — Либонь, ти втратив когось із близьких і тепер вирушаєш на пошуки?
— Авжеж.
— Давно це сталося?
— Минулої весни.
— Як це?.. І ти, добродію, тільки зараз на пошуки зібрався? Це ж майже рік минув! Що ж ти, ваша милость, досі робив?
— Воював під стягами воєводи руського.
— Невже ж цей щирий пан не схотів тебе відпустити?
— Я сам не хотів.
Кисіль знову глянув на молодого лицаря, після чого настало мовчання, яке порушив каштелян київський:
— Усі ми, хто із князем служив, знаємо про нещастя цього лицаря і не одну сльозу пролили, співчуваючи йому, а що він волів, поки війна ішла, вітчизні служити, а не про себе дбати, варте ще більшої похвали. Рідкісний як на сьогоднішні зіпсовані часи приклад.
— Якщо виявиться, що моє слово для Хмельницького щось важить, вір мені, добродію, я неодмінно його за тебе замовлю, — пообіцяв Кисіль.