Вогнем i мечем. Том другий

Сенкевич Генрик

— Ні. Ці кавалери самі випадково про все дізналися у Корці, куди прибули з підкріпленням од віленського воєводи, і сюди прибули зі мною, бо нашому князеві мали передати листи від воєводи. Війна неминуча, а з комісії вже нічого не буде.

— Ми вже й самі це зрозуміли, але скажи мені, добродію, хто тобі повідав про смерть князівни?

— Мені сказав Зацвіліховський, а йому сам Скшетуський. Поручикові Хмельницький дав дозвіл шукати княжну в Києві, а допомогти обіцявся навіть митрополит. Шукали переважно по монастирях, бо всі, хто з наших лишився у Києві, там поховалися. Гадали, що й Богун князівну в якомусь монастирі сховав. Шукали, шукали,

сподіваючись на краще, хоч знали, що чернь у Миколи Доброго дванадцять панянок димом задушила. Сам митрополит запевняв, що Богунової нареченої ніхто не посміє зачепити, та вийшло інакше.

— То вона була в Миколи Доброго?

— Авжеж. Скшетуський зустрів у одному з монастирів пана Иоахима Єрлича, а позаяк усіх розпитував про князівну, спитав і його. Пан Єрлич розповів йому, що всіх панянок, які були, козаки відразу забрали, тільки у Миколи Доброго лишилося дванадцять, котрих згодом димом задушили. Серед них мала бути й Курцевичівна. Скшетуський, знаючи, що пан Єрлич іпохондрик і від постійного страху несповна розуму, не повірив йому і ще раз подався з розпитуваннями у монастир. На нещастя, черниці, три з яких були задушені у тій самій келії, прізвищ не знали, та коли Скшетуський описав їм князівну, підтвердили, що така була. Отоді-то Скшетуський із Києва поїхав і відразу тяжко занепав на здоров’ї.

— Диво, як іще живий лишився.

— І вмер би неодмінно, якби не той старий козак, котрий його у полоні на Січі виходжував, а потім від нього з листом сюди приїздив, а повернувшись допомагав шукати князівну. Він його й у Корець одвіз і панові Зацвіліховському в руки передав.

— Нехай же Господь підтримає його, бо він уже ніколи не матиме втіхи, — мовив пан Лонгінус.

Пан Володийовський замовк, і настала гробова тиша. Князі, підперши голови руками й насупивши брови, сиділи непорушно, Підбип’ята звів очі до неба, а пан Заглоба вперся скляним поглядом у протилежну стіну, ніби глибоко задумався.

— Прокинься, ваша милость! — сказав нарешті Володийовський, струснувши його за плече. — Про що так задумався? Нічого вже ти не придумаєш, і всі твої хитрощі нічим не допоможуть.

— Я це знаю, — кволим голосом відповів Заглоба. — Одне в мене на думці: старий я і не маю чого робити на цьому світі.

РОЗДІЛ XXI

яви собі, добродію, — казав через кілька днів Володийовський панові Лонгіну, — що цей чоловік так за годину перемінився, ніби постарішав на двадцять років. Який був веселий, балакучий, на вигадки зугарний, що й самого Улісса міг у них перевершити, а сьогодні ні пари з уст, дрімає цілими днями, на старість нарікає, а коли й скаже слово, то ніби крізь сон. Я знав, що він її любив, але не сподівався, що так палко.

— Що ж тут дивного? — відповів, зітхаючи, литвин. — Через те й прихилився міцно, що із рук Богунових її вирвав, що заради неї стільки небезпек подолав і стількох пригод зазнав. Поки жевріла надія, поти й розум його не дрімав, придумуючи усілякі хитрощі, та й сам він тримався на ногах, а тепер йому й справді нема чого самотньому на світі робити, бо ні до кого серцем прихилитися.

— Я вже й пити з ним пробував, сподіваючись, що трунок поверне колишню бадьорість, — усе котові під хвіст! Пити п’є,

але дивовижних небилиць, як колись, не розказує, і про походеньки свої не розводиться, хіба що розчулиться, а потім голову на живіт звісить і спить. Я вже й не знаю, хто з них у більшому відчаї, — він чи пан Скшетуський.

— Жаль невимовний, бо все-таки великий був рицар!.. Ходімо до нього, пане Міхале. Він мав звичку кепкувати з мене й допікати у всьому. Може, й зараз його візьме до цього охота? Боже мій, як міняються люди! Такий веселий був чоловік…

— Ходімо, — згодився пан Володийовський. — Хоч і пізненько вже, але йому найважче ввечері, бо надрімавшись за день, він уночі не спатиме.

Отак розмовляючи собі, вони вирушили на квартиру до пана Заглоби. Той сидів під відчиненим вікном, сперши голову на руку. Було вже пізно, у замку зупинився всякий рух, тільки вартові перегукувалися протяжними голосами, а в гущавині, що відокремлювала замок від міста, соловейки несамовито заливалися своїми нічними трелями, висвистуючи, витьохкуючи, вицмокуючи з такою силою, з якою падає на землю весняна злива. Крізь одчинене вікно линуло тепле травневе повітря, і ясне місячне проміння осявало смутне обличчя й схилену на груди лису голову пана Заглоби.

— Добрий вечір, добродію! — привіталися двоє рицарів.

— Добрий вечір! — відповів Заглоба.

— Про що, добродію, так роздумуєш перед вікном замість іти спати? — запитав Володийовський.

Заглоба зітхнув.

— Бо мені не до сну, — одказав він ледь чутно. — Рік тому, рівно рік, я тікав із нею понад Кагамликом від Богуна, і нам тоді так само виспівували пташки, а тепер де вона?

— Така, напевно, Божа воля, — мовив Володийовський.

— На сльози і смуток, пане Міхале! Немає вже мені ні в чому втіхи.

Залягла тиша, тільки крізь одчинене вікно долинали дедалі сильніші солов’їні рулади, якими, здавалося, була переповнена ця ясна ніч.

— О Боже, Боже! — зітхнув Заглоба, — точнісінько так, як над Кагамликом.

Пан Лонгінус витер сльозу зі лляних вусів, а малий рицар мовив по хвилі:

— Гей, знаєш що, добродію? Смуток смутком, а випий лишень із нами меду, бо нема нічого ліпшого супроти журби. А може, за чаркою згадаються й кращі часи.

— Вип’ю! — рішуче сказав Заглоба.

Володийовський звелів челядникові принести вогню і невеликий дзбан меду, а далі, коли усі всілися, знаючи, що тільки спогади найліпше з усього діють на пана Заглобу, спитав:

— То це вже рік, як ви, добродію, з небіжчицею із Розлогів від Богуна втекли?

— У травні це було, у травні, — відповів Заглоба. — Ми переправилися через Кагамлик, щоб утікати на Золотоношу. Ой, як тяжко в світі жити!

— І вона була перевдягнена?

— У козачка. Волосся мені довелося їй, небозі моїй, шаблею відрізати, щоб не впізнали. Я пам’ятаю навіть місце під деревом, де я його разом із шаблею закопав.

— Гарнюсінька була панна! — докинув із зітханням пан Лонгінус.

— Кажу ж вашим милостям, що я від першого дня так її полюбив, ніби змалечку вигодовував. А вона тільки рученята переді мною складала і дякувала, дякувала за порятунок і турботу! Ліпше б мені було загинути, аніж дочекатися сьогоднішнього дня! Нащо тепер жити?

Знову настало мовчання. Троє рицарів пили собі мед упереміш зі сльозами. ©

— Гадав, що при них спокійно старість зустріну, та бач… — по хвилі почав Заглоба і безсило опустив руки. — Нізвідки мені більше чекати втіхи, нізвідки, хіба що смерть її принесе…