Вогнесміх
Шрифт:
Є лише ціле. Ціла людина. Цілий народ. Ціла планета. Ціла сонячна система. Цілий Всесвіт.
У кожній цілості є підряди глибших цілостей, котрі входять у Макроцілість. Якщо оперувати тими мікроцілостями, то лише в єдності, в розумінні ВСЕОДНОСТІ (і без жодних дробів, а тим більше — від’ємних чи мнимих чисел). Що таке від’ємне число, наприклад, — 3? Навіщо нагромаджувати психічні антисвіти і засмічувати ними ноосферу? Це руйнівні демонічні образи, які виснажують реалії життя, котре діє не математично, не числово, а цільно, всеохопно, любовно…
У зосередження й самозаглибленість Гриця вдерлися відчайдушні крики й лемент. Він одірвався від читання верстки «Вирію» і жахнувся: в салоні авіалайнера панували хаос і паніка. За ілюмінаторами
Обруч раптового страху й приреченості стис розум і чуття: ось вона — реальність! Найбарвистіші мрії перекреслюються тривіальною катастрофою. З глибин тіла рвався страхопудливий звір, вимагав рішучої дії, рятунку. Гриць надзвичайним зусиллям стримав панічний імпульс, гарячково перебираючи варіанти виходу з смертельної ситуації. І з холодним відчаєм збагнув, що всі важелі можливостей у руках пілотів… і долі.
Біля його крісла з’явилася молоденька стюардеса-таїландка. Личко в неї посіріло. З чорних очей рвався жах, але почуття обов’язку пересилювало, вона тицяла в руки Грицеві аварійний пакет, бурмотіла:
— Ось тут смикнути… наповнюється повітрям… запас продуктів і води на тиждень… Бажаю успішного приводнення… Гуд бай!
Вигляд героїчної дівчини присоромив хлопця, і дивний спокій, аж до байдужості, сповнив його єство. Він узяв пакет, подякував стюардесі, і вона кинулася далі, несучи з собою хвилю заспокоєння.
Вуха заклало, подих перехопило. Корпус літака потрясали страхітливі вібрації. Блискавично наближалася чорно-сіро-зелена поверхня моря. Пілотам пощастило вирівняти криву падінням, і лайнер, збиваючи гребені збурунених хвиль, у хмарі бризок рухнув у воду. Крики й відчайдушні благання пасажирів злилися в страшну какофонію. Гриць боковим зором відзначив напис: «При аварії — розбити». Схопив молоточок, прив’язаний на стіні, вдарив по склу. І відчайдушно натиснув червону кнопку. Цілий сектор борта відлетів убік, грім грози і шквал ураганної хвилі вдерлися до салону. Хлопець ринувся до рятівного отвору, за ним ще хтось. Височенний вал підняв розтерзаний літак угору, потім кинув униз, у темно-зелену безодню.
ЧАСТИНА
ДРУГА
Космоандр
Із суєтного терзання увійди в тисячоліття,
Обніми душею вічність і пливи у всебуття,
Хай летить усе мізерне за вітрами, ніби сміття.
Все лукаве і обманне щезне хай без вороття,
Хай на попелі руїни голубіє нове віття
І на обрії чарівне розгортається життя.
…Лагідного весняного вечора Гриць прогулювався біля пам’ятника князю Володимиру. Було тихо, елегійно. Дніпровське плесо виблискувало рожевими барвами заходу, на ньому біліли трикутники вітрил. Хлопець здивувався: звідки так багато яхт? Ціла флотилія казкових корабликів прямувала вгору, супроти течії. І жодного моторного човна, навіть пароплавів і крилатих теплоходів не видно. Певно, була якась постанова про повернення Дніпру предковічного спокою і чистоти, а він пропустив мимо вух цю новину. Раптом Гриць побачив недалеко від пам’ятника дівчину-художницю, котра колись малювала його шаржоване зображення на засіданні в редакції журналу «Хрін». Він підійшов до неї, привітався. Дівчина недбало кивнула і щось малювала в товстому альбомі, саркастично й зловісно при цьому посміхаючись. Гриць зацікавився і зазирнув понад її плечем. Вона працювала блискавично і дуже вміло. Щосекунди з-під її олівця виникали шаржі й карикатури знайомих і незнайомих людей. Навіть прекрасні лиця художниця спотворювала до жаху, до невпізнанності. Потім вона перейшла до предметів, будівель, храмів, квіток, рослин, і все це деформувала, показувала в гротескному вигляді, змінюючи співрозмірності та пропорції, щоб все стало гидким і виродженим. Гриць жахнувся і смикнув її за руку.
— Що ти дієш, божевільна? Так же можна спаскудити весь світ, нічого святого не залишиться. Ти ж обіцяла, що станеш малювати все прекрасне.
Дівчина метнула на хлопця злісний погляд і ліктем відштовхнула його, крикнувши:
— Не втручайся у творчий процес. Митець має бути незалежний і суверенний. Ти ж згодився з Русалією та її прадідом, що самосміх — цілющий? Я сміюся над собою, бо я і світ — то одне ціле! Хіба не так?
Він не знайшовся, що їй відказати, задумавшись над загадкою, звідки дівчина знає про Русалію та її прадіда. А художниця тим часом працювала далі, і зображення з альбома почали переливатися на асфальт, на газони, попливли, ніби тісто з діжі, по дніпровських схилах, нагромаджувались, набирали висоти, і незабаром гора потворного сміття, деформованих постатей, споруд, пристроїв, речей сягала хмар, навіть прорвалася крізь них до зірок.
«Який жах! — подумалося Грицеві. — Як зупинити цей деформуючий процес? Слово на неї не впливає. А купа росте дуже швидко і може впасти вниз, завдавши великої шкоди людям. До того ж це смертельно, довкола бігає багато дітей…».
Доки він міркував, почулася сувора, гнівна музика. Здавалося, вона випромінювалася просто з надрів землі, народжувалася у просторі, в стовбурах дерев, у пелюстках квіток. І в ритмі тієї музики купа сміття почала розхитуватися, загрожуючи обвалом. Загриміло в небі, вдарила блискавиця, і уламки бридкої гори посипалися вниз…
…Гриць прокинувся. Він лежав у рятівному надувному човнику, котрий круто падав у заглибину поміж хвилями. Легені розривало від вогкого теплого повітря, і хлопець судорожно закашлявся. Тяма поверталася важко, неохоче. Прийшло розуміння приреченості, а потім — відчай. Ось результат його божевільного рішення — летіти вслід ва Русалією на край світу. Ганебна смерть у морській пустелі, під зловісне завивання бурі. Він покладався на інтуїцію та захисну силу любові, а безжалісна природа дала йому урок: людина з її замірами та мріями — ніщо перед оком Всесвіту, мізерія у царстві стихій.
Десь в глибині душі почувся протестуючий голос, присоромив боягузливого звіра. Ти живий, ти свідомий себе, — звідки ж ганебний страх? Віками відпливали у невідомі краї моряки та шукачі, вони добре знали про урагани, рифи й можливість смерті у далеких морях, де тяжко сподіватися на допомогу. Їх вело щось сильніше від інстинкту самозбереження. Подумай про тих безіменних — і не скигли!
Гриць згадав останні хвилини перед падінням у море. Крики й прокльони пасажирів, рев двигунів, гуркіт громовиць, назустріч яким він стрибнув із тонучого лайнера. Він встиг ще скористатися інструкцією стюардеси: пірнувши в потужну хвилю, смикнув стрічку, яка включала рятівний пристрій. Човник, що блискавично надувся, виніс його на поверхню. За кількома гребенями хвиль видно було верхівку щезаючого літака у хмарі пари й диму. Довкола жодної живої душі. Він скулився в заглибині човника, тримаючись за брезентові паси, і свідомість його затьмарилася.
Скільки часу минуло відтоді? Хвилина чи доба? Чи живий ще хто-небудь із пасажирів? А екіпаж? Де вони впали у море? Літак проходив десь над повітряним простором Індонезії. Може, пілоти встигли повідомити про катастрофу і незабаром підійдуть рятівні кораблі або вертольоти?
Човник знову вихопився на гребінь хвилі, хлопець підвів голову, оглянувся довкола. Видно було лише нескінченні водяні гори, що поступово танули в імлі.
Він помацав у човнику, знайшов пакет з їжею та водою — цілий і неушкоджений. Зрадів: цього вистачить на кілька днів, тим часом буря стихне і його можуть розшукати — адже це внутрішнє море, тут багато повітряних і морських ліній. Та й про катастрофу вже, безумовно, знають, якісь рятівні акції будуть здійснюватися. Напружив уяву й згадав географічну карту. Лайнер упав десь над Целебеським морем, а може, над Яванським? Біс його знає, як диспетчери прокладають повітряний маршрут — по прямій чи є спеціальні повітряні коридори. У всякому разі, земля десь недалеко і можна з години на годину чекати зустрічі з людьми.