Вогнесміх
Шрифт:
— Тривога… Тривога… Горить заповідник «Надія»… Горить заповідник «Надія»… Люди Землі! Тривога!!!
Вона сиділа на кручі, дивилася в далекі луги, на вогні бакенів, на білі привиди лілей, що спочивали
З сутінок з’явилася постать Гриця. Він побачив у мерехтінні зірок, в обіймах примарного місячного сяйва ту, до котрої прагнув крізь віки і світи. Підійшов мовчки, тамуючи радість, і біль, і тривогу, й кохання, що рвалися з грудей, з кожної цятки тіла. Вона глянула на нього чаклунськими очима, ніби давно чекала появи Гриця саме тепер, в цю хвилину. Показала рукою на кільце хмизу, складене на кручі, тихо звеліла:
— Запали…
Він зробив це блискавично, ніби ждав такого наказу. Спалахнули перші багряні пелюстки, весело застрибали на сухому гіллі. Русалія зірвала з себе літнє платтячко і стояла перед ним нага, ніби тільки що народжена зорями і виплекана, омита Дніпром донька праслов’янського краю, відсвічуючи рожевим перламутром юного тіла. Владним рухом звеліла зробити те саме йому. Заворожено дивлячись на неї, він роздягнувся. Відчував, що відсутня жодна засторога, жодна незручність чи соромливість. Кілька хвиль — урочистих, неповторних — стояли вони мовчазно, як титани прадавності, обнімаючи поглядами одне одного, п’ючи напій тривоги й тайни, що мала відкритися.
Вона простягнула йому руку, рожеві пелюстки пальців переливалися в променях полум’я, ніби казкова квітка. Він розкрив сильну долоню, в яку Русалія віддано поклала свою руку.
— Ввійдемо в огонь, і хай він очистить і з’єднав нас! — тихо мовила вона. — Навіки!
— Навіки! — щасливо повторив він.
І вони стрибнули у багряне коло, яке вже ширилося, росло й набирало сили.
І завмерли у обіймах вогняного вихору, з’єднані полум’яною дорогою пошуку. А далекі зорі дивилися на них, обціловуючи цнотливі тіла й душі, і золотисті протуберанці урочистого Вогнесміху танцювали довкола їхньої спільної долі, мов біля Сонця, змиваючи, спопеляючи, змітаючи останні краплини сумніву, тривоги, павутину хитань і втоми, клапті образ і розчарувань, готуючи їх до нових, таємничих обріїв вічного життя, завершення якого годі й мислити у всеосяжності сущого…
1979-1986 рр.
1
Текст Антоніни Гармаш.
2
Нола – містечко в Італії, де народився Д. Бруно.
See more books in http://www.e-reading.biz