Вогнесміх

Бердник Олесь Павлович

— Хай буде так. — Очі Крона потепліли. — Я нетерпляче ждатиму добрих вістей. Ще хочу додати: життя і повна свідомість Радана (я повторюю — повна свідомість) мають для Геї першорядне значення. Останніми днями трапилися події, до яких експеримент Радана має найтісніший дотик.

— Що таке? Я з клопотами пропустив останні вісті.

— Подробиці знатимеш з повідомлення Координаційної Ради. Скажу коротко: група підлітків з «Республіки Дітей» втекла за межі Системи.

— Як?!

— А ось так! Вони зуміли обійти всі контрольні пункти. Втеча здійснена за найкращими взірцями древніх детективів.

—

Але куди вони подалися? Саме тепер, коли Гея обговорює проблему «Розлому планетарної психошкаралупи», коли найкращий педагог Радан ризикує життям, досліджуючи небезпеку новітнього ескапізму, втечі в інші часи й простори…

— Саме тепер! — згодився Крон. — Це закономірно й симптоматично. Ми, дорослі, надто консервативні й неповороткі. Доки ми гадаємо та приміряємося, як вийти за межі психошкаралупи, успадкованої від порочної ноосфери тисячоліть, діти просто гупають по цій шкаралупі будь-якою підходящою палицею. Планеті буде продемонстровано заповіт втікачів: Це звернення до всіх дорослих, до батьків. Гірка наука, проте її доведеться врахувати. Ми ще повернемося до цієї теми. Пам’ятай — я щохвилини чекатиму доброї вісті. Радан має очолити дослідницьку групу по проблемі втікачів.

— Ми зробимо все, — сказав лікар. — Проте більше всього я вірю в любов…

— Я теж! — усміхнувся Крон, привітально піднявши долоню до чола. Його зображення хутко тануло.

Запала тиша. Почулися пронизливі крики дніпровських чайок.

Свідомість билася в колі дивних образів: вони приходили неждано, поза причинами й воліннями, — приходили й зникали, ніби сліди в імлі. Уява малювала себе хлоп’ям, котре гралося камінчиками на березі моря. Хвиля м’яко накочувалася на берег, лишаючи піну, цілувала дитячі ноги і втікала в прозору глибінь. Дитячі пальці перебирали розмаїті крем’яхи, обточені віковими пестощами моря, а допитливий погляд відзначав особливості знахідок. Ось непоказний сірий камінець, а скільки в ньому потаємної краси: при пильному розгляді поміж чорними цятками іскряться срібні зірочки, зникають, знову спалахують. А ось темно-коричневий овал: на ньому ще темнішими барвами малюється туга спіраль, а за нею — ледь помітне плетиво незримих на перший погляд ліній. Сині камінчики, червоні, чорні. Білі, мов хмари улітку. Зелені, як хвиля тривожного моря. Кожен камінчик — неповторний світ.

Приходить радість осяяння: якщо прості камінчики такі невичерпно, глибинно багаті, то люди незмірно багатші, вищі й осяжніші. А багатство живої душі вже не належить їй одній — воно має розквітнути для інших! Хлоп’я щасливо сміється: в цьому суть живого — рости, квітнути, дарувати свої плоди істотам і світам.

Свідомість відзначає над собою ніжний блаватний простір — на ньому виникають і щезають сузір’я, ніби іскри на хвилях моря. Вони сплітаються у химерні поєднання, схожі на старовинні письмена. І здається, що від них лине шепіт, нечутний поклик. Туди, до них! Підняти руки й воліти польоту. Воля понесе тебе вгору, до ласкавих сузір’їв.

Хлопчик встає і прагне до неба. Та не встигає полетіти, бо зривається буря і чорні хмари ковтають сузір’я одне за одним. Небо стає низьким і сірим, ніби запилена стеля в’язниці. Море котить грізні, непривітні хвилі. Холодно й самотньо на березі,

лише камінчики, назбирані при сяйві сузір’їв, випромінюють тепло і заклично іскряться. Спалахує думка: треба з тих камінчиків збудувати палац; в ньому збережеться ласка спокійного моря, поклик зірок, щастя малої дитини. І прийдуть до палацу шукачі в час негоди, і кожен відшукає те, чого жадає душа.

Хлоп’я хутко кладе основу. Самоцвітно блискають різнобарвні крем’яхи, райдужно переливаються, і раптом починають рости. І вже не треба торкатися до них руками: свідомість лише малює в просторі обриси палацу, і він піднімається над землею — величний, прозорий, гармонійний, наче втілена в самоцвіт дитяча мрія. Хто ж буде жити в цій оселі? Ніби у відповідь на запит в храмі з’являється сірий птах — соловейко. Він сідає при вході і починає співати. Соловейко — символ вічно невмирущого слова, кому ти співаєш свій поклик любові?

Довкіл загриміла буря. Посилювалася, гнала до палацу смолисто-чорні хмари, і вже ті імлисті вихори сплітаються у образи драконів і змій, роззявляють пащі, щоб поглинути будівлю. Сяють блискавиці, гуркочуть громи. Полум’я охоплює храм звідусіль, та несподівано виникає понад ним прозоре склепіння, і палючі вогні безсило лижуть отруйними жалами захист, стікаючи брудними шиплячими краплями на землю. А соловейко не вгаває, і ніби в ритмі з тим щасливим тьохканням росте п’ядь за п’яддю дитячий храм, побудований з камінчиків хлоп’ячої мрії…

Свідомість спочиває. Перемога? Тепер палац прониже запону туманів і об’єднає землю й зоряний простір?

Та змовкає соловейко. Над незавершеним храмом в тривожному небі з’являється летюча потвора: металевий череп в уборі Марса — бога війни. З очних ям і поміж вишкіреними зубами палахкотять багряні вогні. Магнетичні очі шукають постать хлоп’яти, який будує храм казки. Свідомість знає, що не можна дивитися в очі потворі, бо годі — біда! Хлоп’я тулиться до стіни, тримаючи в холонучих долонях маленького сірого птаха.

А з неба — громовий, металевий голос:

— Бруно, на палю! Бруно, на палю! Бруно, на палю!

Тричі повторюється наказ. Безвільність сповиває душу, і вже дитя хоче глянути в очі монстра, віддатися магнетичному покликові, але зненацька хмари розтають, на небі вимальовуються прадавні сузір’я, означені мерехтливими вогнистими лініями. Вирізняються постаті Близнюків, Кентавра-Стрільця, Бика, Діви, Змії, Русалки, Геракла і безліч інших. Вони оживають і тиснуть на потвору в уборі Марса, замкнувши його в тісне войовниче кільце. Чорна потвора тане перед натиском небесних сил, зменшується, перетворюється в чорну цятку, щезає навіки.

І вже панує спокій. У безвість котяться громи. Вогнисті постаті сузір’їв спадають на землю прозорими туманами, лигають іскрами-росами на трави, на квіти, на людей і вспокоєний світ. Тиша, всеосяжна тиша огортає свідомість.

З мовчання знову чути спів соловейка. І шепіт листя. Ласкава прохолода, ніби подих вітру. Людина розплющила очі. Недавні образи танули за порогом тями. Пам’ять була вільна, як чисто вибілена світлиця, з якої винесено всі речі. Хто я? І де я?

Погляд вгору вирізнив іскринки зірок, імлисту смугу Молочного Шляху. Це породило тривогу — неясну, затуманену.