Вогнесміх
Шрифт:
Ночами запалюємо вогнище, його підтримують до ранку, щоб відлякувати хижаків. Нині ночівка була на високій скелі біля водоспаду. Ритмічний шум потопу заспокоював, дихати легко. В небі урочисто палахкотіли яскраві сузір’я. Один з провідників — сивий папуас — дивлячись у зоряне дивоколо, почав щось виспівувати протяжним речитативом. Я попросила Роалу перекладати. Те, що почула, вразило.
Провідник співав про далеке минуле свого народу. В тій пісні було закладено космогонічний міф, розповідалося, як прабатьки фору припливли з невидимої зоряної домівки на металевих пірогах. Давня батьківщина загинула в світовій пожежі, і лише окремим щасливцям володар долі допоміг врятуватися. На земних островах вони побачили прекрасних жінок, прабабок сучасних фору. І брали їх до себе, у затишні піроги. Прабабки народили хлопчиків
Навіть у спрощеному перекладі Роала космогонічний переказ вразив мене. Дивуюся тим, що легенди про прибуття людських пращурів з неба відомі всім без винятку народам планети. Це — знаменний факт. Безумовно, треба знайти тотожну й коректну розгадку символічних переказів. На перший погляд все можна пояснити так, що якась могутня космічна раса потерпіла катастрофу, залишки мислячих істот знайшли притулок на Землі. Тут вони постали перед дилемою: виродитися, щезнути з книги буття або передати свої геноми, свою психоінформацію жителям цієї планети, щоб хоч таким чином зберегти надію на відродження материнської цивілізації в далекому прийдешньому. Безумовно, то був ризикований крок. Можливо, навіть неетичний з точки зору космічного права. По-перше, узурпувалося право земних приматів на суверенний, унікальний розвиток; по-друге, власні комплекси вводилися в ноосферу, сповнену безліччю несумісностей. Згармонізувати два потоки еволюції — хто міг дати гарантію в благополучному завершенні майже безнадійного задуму?
Що в цих міркуваннях має раціональне зерно, а що — лише фантастичні домисли? Хто дасть однозначну відповідь? Можливо, такої відповіді нема навіть у безмежжі, і її варто шукати там, куди вказав ще мудрий Сократ: «Пізнай самого себе…».
Я ледь-ледь не залишилася навіки у джунглях Папуа. Ще й досі моторошно, як згадаю. Роала мені повідомив, що за добу ми прибуваємо до визначеного місця, і я втратила пильність. На одному з привалів відійшла з галявини у хащі на кілька кроків, а там захопилася гігантським барвистим метеликом. Він поволі перелітав з листка на листок, з квітки на квітку. Я, мов зачарована, йшла за ним, щоб поближче розглянути. Нарешті він пурхнув угору і пропав за густим віттям. Сонце сховалося за хмари, і в хащах попливли сутінки. Я метнулася назад, та незабаром переконалася, що втратила орієнтацію. Почала гукати — відповіді не було. Стало незатишно й страшно. Який ідіотизм — дозволяти собі отаку недисциплінованість в чужому краю, де ти зовсім не вмієш орієнтуватися. Прагнеш допомогти людям, а сама чиниш, ніби безпомічне дитя!
Відчай розростався в грудях, думка гарячково шукала виходу. Та що я могла зробити? Від крику захрипла, бігти кудись — марна справа, бо відчуття координації повністю втрачено. І тоді я, притулившись до стовбура багатовікового евкаліпта, відтворила в душі цілковитий спокій і зосередженість. Послала думку в рідний край, майже наяву побачила прадіда Василя. Він сидів на ослінчику біля печі в своїй землянці, тримаючи в руках кобзу, дивився на полум’я, що танцювало на соснових, смолистих полінах. Відзначила я й заморожені вікна, покриті крижаними квітами, здивувалася, а потім згадала, що у нас тепер зима. Прадід наспівував пісню: знову про вічну мить, але слова були інші.
Час летить, миготить,
В’ється в танці обманнім, мов змій.
Полюбить вічну мить
Ти зумій, любий друже, зумій..
Поміж віт різних літ
Вічну мить віднайди, розгадай,
Вічний цвіт-живопліт
Серед праху Землі розгадай.
Відчуття видіння було таке реальне, що я ледве не кинулася обнімати прадіда. Він повернув обличчя в мій бік і тривожно, задумливо глянув прямо в очі. А потім видиво розтануло.
Я замислилася: може, в цій пісні мені якийсь натяк? Може, десь у власному житті треба намацати визначальну мить, котра має врятувати мене? Де ж вона, в чому?
Пригадався мій нічний гість, мій принц з бровами, «мов ліси захмарні», і цілий потік болю та тривоги пронизав мене. Невже я не побачу його? Покликала юнака в таємничу дорогу, а сама розгубилася в чужинецьких лісах.
Десь у верховітті крикнула птиця. Я здригнулася від несподіванки, але ланцюжок асоціацій потягнув мене до далекого волинського села, і я почула хрипкий, трохи іронічний голос Кари: «Ргусалія! Дід Ргадько!». Ніби свіжий вітер дихнув з рідного краю, спалахнули в сутінках язички полум’я. Чи то вогнисті пелюстки квітки-цариці? З хащів зеленого дива замерехтіли смарагдові очі Заквітчаного, тугий струмінь ледь видимих світлячків, розгортаючись спіраллю, почав ткати обриси людського тіла. Я впізнала Радісну Істоту, мого вічного співбесідника й друга, щасливо скрикнула.
— Мій друже, це ти? Чи я марю?
— Ти розбудила мене від зимової дрімоти своєю тривогою. Я медитував у кроні правічного дуба, — приязно озвався він. — Ходімо, я виведу тебе до друзів. — Він дав знак іти за ним. Я поспішила за хмаринкою світлячків, допитуючись на ходу:
— Як ти міг опинитися тут?
— Ти забула, Русалко, що квітка — єдина. Хто злився з нею — той скрізь і всюди. Її тіло — то моє тіло. І навпаки.
— А я боялася, що чужі джунглі ковтнуть мене, що я не пройду квіткової стежки до кінця.
— Хто ступив на шлях квітки — того цариця краси не залишить в біді, де б він не був. Іди, неси радість і втіху блукаючим. І не забудь — тебе чекають у Гімалаях. Там — твій завершальний герць. Поєдинок краси. Не страхайся, я з тобою…
Він розтанув так же раптово, як і з’явився. А я побачила себе на краю галявини, де палахкотіло багаття. Роала і провідники, узрівши мене, щиро зраділи, почали танцювати біля вогню, і ця їхня дитяча радість так схвилювала мене, що я щасливо заплакала. Живе, живе в душах людських сутність єдиної квітки, котра незримим вогнем сплавляє докупи рідні серця, в яких би краях вони не народилися.
Радість! Повний успіх! Інтуїція не підвела мене. Вперше хворі на куру не вмерли, а всі одужали, хоч і виснажені та знесилені. Але все по порядку.
Два місяці я вивчала звичаї плем’я, знайомилася з людьми, розпитувала про екзотичну недугу. Старий вождь, величний і мудрий Гоала, дуже приязно зустрів мене, поселив у окремій хатинці, звелів старійшинам втаємничити у всі перекази, що стосувалися хвороби куру. До речі, патріарх вчився в юні роки у коледжі (десь в Європі), але, повернувшись додому, свято оберігав ізоляцію співвітчизників. На моє запитання, чому це зроблено, вождь відповів, що так зване «нове» завжди можна вивчити, а так зване «старе», якщо його знехтувати, навіки пропадає. І хто скаже, чи завтра не пожалкують люди, котрі бездумно винищили іскри прадавньої мудрості?!
Наближалося традиційне свято, у дні якого спостерігалися приступи «сміхової хвороби». Я вже майже остаточно переконалася, що основна причина смерті від куру — свавільна ізоляція недужих від родини, від плем’я, від урочистої й веселої юрби. Я припустила, що окремі люди надто емоційно сприймають стихію радості й сміху, всотуючи надмір енергії веселощів, відчуваючи щось подібне до наркотичної ейфорії. Відділені від родини, залишені напризволяще в джунглях, вони одноосібно неспроможні асимілювати той наркотичний заряд сміху, що стає руйнівним для психіки. Я зрозуміла, що треба залишати хворих у середовищі рідних людей, у гущі святкування й веселощів. Більше того, треба їх оточувати кільцем посиленої радості та урочистості, вводячи в індуктивний потік спорідненої енергії. Таким чином надмір наркотичного сміху буде перейнято рідними людьми і психосудома розрядиться.