Вогнесміх
Шрифт:
…Сміх — радість! Я відчула це дуже на вечорі гумору. Читали жартівливі вірші популярного сатирика. Грубувато, але в дусі народних традицій. Спостерігала, як поволі в залі створювався заряд (психозаряд!) сміху, акумулювався, громадився, перехлюпував через край. Дуже реальний енергопроцес. Жаль, нема таких приладів, що фіксували б психоенергію (а тим більше — енергію сміху-радості).
Навіть мізерні, гидкі людці, сколихнуті сміхом, відчувають доторк радості. Але істоти, тотожні радості, сміються щасливо, а істоти, ворожі радості, — істерично трясуться. Це — пароксизми сміху. Та в будь-якому
Жаль, але треба визнати, що більшість сучасних гумористичних творів — лушпиння. Так — гигикання! Хочеться олімпійського сміху, гомеричного реготу, який трясе небо й переплавлює плоть!..
Такий сміх, котрий воскрешає з мертвих!..
…Знайшла в міфах прадавньої Індії чудовий твір. Там розповідається, як Вішну втілився на Землі вепром, щоб змагатися з драконами. Перемігши потвор, верховний бог одружився з дикою свинею і, наплодивши поросят, розкошував дружньою сім’єю, рохкаючи в болоті.
На небі сполошилися: чому Вішну не повертається?
Послали вісників, вимагали: вернися на небесний трон!
Вішну-вепр завжди відповідав: «Дайте мені спокій. Мені гарно з моїми поросятами. Не хочу знати якогось неба».
Тоді на Землю зійшов сам Шіва, ударив тризубцем у бік Вішну-вепра. Дух бога вийшов з поверженого тіла, поглянув на труп кабана, в якому був поселений, засміявся і піднявся в небо…
Чудово! Тільки індуси так іронічно можуть трактувати найвищі духовні проблеми. Цей міф стверджує, що лише погляд сміху, радісний погляд самооновлення, погляд парадоксу може спонукати, змусити інерційну структуру самоліквідуватися. Навіть божественна сила, замкнена у якійсь узгодженій, обмеженій структурі, самозберігається і самовихваляється. Отож, щоб її творчі сили могли саморозкритися, рушити до іншого вияву, потрібен потужний сміх, необхідно збагнути абсурдність того, що є, і потребу того, що визріло. Сміх дає вибір радості. Мені здається, що хворий, який гумористично ставиться до своєї недуги, який може сміятися, — уже на шляху одужання, зцілення…
Можна згадати, що кати й мучителі всіх часів були дуже пісними, печальними й злобними людьми. Страх і сміх — несумісні!..
…Прочитала цікаві легенди про Січ. В тих оповідях славетне козацьке побратимство визначається, як вияв стихії сміху-радості. То був історичний феномен радості буття, його динамічної веселої сили. Тим і велике це явище — щирим віковим сміхом, хоч він і йшов поряд з мороком, полоном, нападами, боями. Старий характерник говорить козакові, який сумує за своєю дівчиною, захопленою в полон татарами:
— Допустивши сум до серця, ти сієш в ньому слабість! Сміх — то сила. А печаль — пече! Якщо ти в бій ідеш із злом, для помсти, щоб вдовольнити свою ненависть, — то й сам загинеш! А підеш для радості, щоб визволяти друзів і сміятися смерті в лице, — тоді, вона тебе обмине, бо як же можна знищити козака, котрий сміється в бою? Сміх — то насамперед життя! Хто вічно сміється — той вічноживущий…
Чудово, чудово! Може, воно й «ненауково», може, критики й піднімуть довбні над такими твердженнями, але я, майбутній лікар, обома руками голосую за такі твердження, за таке розуміння сміху-радості.
Від ніжного сміху зірок, який чув маленький принц Сент-Екзюпері, —
Печаль — то втрата енергії сміху. То — рутина, болото. Сміх — водограй сили!..
У природі можна спостерігати сміх як концентровану гру. Токування у птахів, сексуальна гра, жирування у тварин, у риб, любов комах і квітів, буяння, розквітання зела, дитячі буйнощі, а в людей — свята, містерії, колядки, танці, весілля, жарти.
Сміх — вибух таємничої сили життя.
Навіть образно можна сказати, що світ твориться сміхом природи — радісним сміхом, бо всі його їдкі видозміни — то вже підробки мороку, обману, песимізму, озлоблення. Це вже псевдосміх! Це вже на-смішка, як, наприклад, на-силля! Сила — це чудово, а на-силля — то вже мерзота!
Згадується вислів Достоєвського: «Краса врятує світ».
Реріх: «Усвідомлення краси врятує світ»…
Безумовно, великий художник точніше висловив рятівну динаміку краси: щоб вона подіяла, її треба усвідомити.
Але я (хай пробачать мені великі творці!) хочу додати, що краса нікого не зворушить, не здійснить перевороту в душі, якщо до неї підходить свідомість холодна, сумна, злобна, ненависна, байдужа. Щоб усвідомити рятівну функцію краси, треба до неї підійти з радісним серцем, з веселим дитячим сміхом, який введе красу в чудову еволюційну гру.
…Перечитую свої записи. Задумалася. Щось мене тривожить у всіх цих визначеннях — радість, краса, любов! «Краса врятує світ», «усвідомлення краси врятує», «радість — це життя» і так далі… Чи не шкодять словесні формули розумінню того, що потрібно нам тепер? Тут проситься щось таке, що мовчить про себе, але необхідне, як повітря, вода, їжа. Ми називаємо це необхідне «любов’ю», «щастям», «радістю», «красою», «правдою» і так далі, все великі, гучні слова, урочисті визначення. Але, давши такі визначення, акцентуючи їх, як щось надзвичайне, святкове, ми змушуємо свою свідомість ставати на котурни, напружуватися, втомлюватися…
Уявити собі, що дихати треба урочисто, святково, напружуючись і молитовно роблячи кожен вдих і видих? Жити б перехотілося від такої священної процедури!
Найпотрібніше повинне бути звичайним. Утвердивши молитовне ставлення до високих понять та ідей, люди віддалили від себе духовний світ, почали тікати від урочистих понять, як від чогось набридливого, що змушує напружуватись і тріпотіти. Лише окремі подвижники та мислителі розуміли, що найсвятіше перебуває у найпростішому, у повсякденному, що найвищі ідеали треба ввести в життя з такою необхідністю, як повітря, воду, щоб вони були в серці, в кожному помислі і стали долею і водієм, а не ритуальністю, не холодною вправою на лояльність у храмі чи на трибуні…
Йога квітки. Квіто-йога.
Вона мені мариться у снах, в уяві. Найприродніший метод самолікування, самозцілення, саморозкриття. Донести до людини думку про те, що все необхідне нам уже є, воно оточує нас, треба лише побачити, збагнути, усвідомити. Квіти однією лише присутністю уже лікують нас, оздоровлюють, роблять кращими. І все це — поза свідомістю. А якщо збагнути всю грандіозність проблеми свідомо?
У шумерському епосі знайшла фразу: «Життя вічне тому, що уникає повторень».