Вогнесміх
Шрифт:
Відкриваю свою душу всьому, що вічно прагне вперед і вгору: вогню, зеленій парості, райдузі, метеликам, птахам, зореносним світам, мріям людських дітей. Ми разом, ми — на спільній стежці Радості.
Минуло п’ять літ. І ось я знову схиляюся до сторінок цих прадавніх, майже забутих роздумів. Ціла вічність клекоче в моїй душі. Хіба передаси її статичними знаками літер?
З’явився той, про кого казав Заквітчаний. Суджений супутник. Він схитнувся перед полум’яним колом, йому ще треба пройти багато стежок, доки вогонь прийме нас у спільне кільце.
Мій шлях на Папуа. Там чекає мене давня загадка, що тривожить душу, вимагає вирішення: чому вмирають від сміху, від радості люди?
Боголо допоміг добути дозвіл — побувати в джунглях Папуа, познайомитися з життям його співвітчизників. Відчуваю, що ця поїздка буде вирішальна в житті. Що, як — не знаю! Певна лиш того, що наближається моя зоряна година.
Нічна пригода — казкова. Полум’яні очі пропекли моє серце, але ступити на стежину тривіальної, буденної розв’язки? Нізащо!
Краще хай мрія залишиться вічно живим спогадом, ніж потоне в болоті сірої звичайності.
Прощай, відчайдушний хлопче! Якщо ти той — вірю, що збагнеш кожне слово моє і проломиш мури неможливості.
До зустрічі… До зустрічі в полум’яному колі.
Не забувай — Заквітчаний уже здійснив пролом у легенду. Ти зустрічав його на гірській стежині.
Шлях відкрито тому, хто не зупиняється…
КНИГА ДРУГА
ВІЧНИЙ ПОЧАТОК
Хто ти, Людино? Що ти, Людино?
Скільки віків! Скільки Замків!
Духу і серця твого бригантина
Рветься крізь марево кар і гріхів.
Боги й пороги! Межі й мережі!
Всього було і донині ще є.
Та в зореноснім грізнім Безмежжі
Сонце твоє небувале встає.
Здрастуй, Людино, Сонця Дитино!
Крила здійми у надзоряний Дім.
Ти — не билина! Ти — не крижина!
Хмара в дощем, блискавиця і грім!
Змучену Землю палко і ніжно
В серце візьми і сльозою обмий.
Доки з тобою Мати-Вітчизна –
Доти і вічний шлях вогняний.
Не забудь, не забудь, що Людина — то Зоряний Птах,
Не спини свій політ на покритих плодами полях,
То — лиш мить для спочинку. А далі — ізнову у Путь.
Лине пісня від зір.
Пісню Вічної Матері чуть…
ЧАСТИНА
ПЕРША
Резонанс еволюції
Я блукаю поглядом по шибі,
В білих заморожених лісах,
У озерах сплять замерзлі риби,
На крижаних вітах сонний птах.
Все завмерло — люди і тварини,
В небі дим із комина спинивсь…
Сплю і я край мерзлої картини,
На правічну казку задививсь.
Як же мертве видиво розбити?
Та розгадка знайдена давно:
Треба ту картину розтопити –
Хукати скоріше на вікно.
Після ознайомлення з щоденником Русалії Гриць був сам не свій. Кілька днів підряд перечитував її записи, намагаючись проникнути в прихований зміст її фраз, роздумів. Що це? Фантасмагорія, цікава вигадка, містифікація? В ім’я чого? Для кого?
А що ж тоді його кавказька зустріч? Чи не надто неймовірна узгодженість?
Він знову їздив у Сміяни, зустрічався з прадідом Русалії. Той дивився на хлопця доброзичливо й сумовито, на всі запитання відповідав докірливим похитуванням голови. Зрештою зронив:
— Там все сказано, синку. Якщо її слова тобі нічого не відкрили, то що додам я?
— Я готовий летіти за нею — спалахнув Гриць, підхоплюючись з лавки. — Тільки як? Куди? Де її шукати?
— Ти вже її знайшов, — задумливо мовив старий кобзар. — Суть у тім, щоб утримати птаху. Силою таку не втримаєш. Вона сама прилетить туди, де має бути нова зустріч.
— Я відчуваю, що повинен їхати за нею. Як це зробити?
— Оцього не відаю. Переконаний: якщо зустріч нероздільна з твоєю любов’ю, то вона стане реальністю.
Гриць попрощався з прадідом, окрилений неясною надією. В Києві зустрівся з братом Борисом, напав на нього з вимогою познайомити з доктором Боголо.
— Нащо він тобі? — здивувався Борис, відсторонюючи на хвилину папери з графіками та схемами, які він уважно розглядав. — Що за дивна похапливість? Це несерйозно, брате.
Гриць, ніяковіючи й плутаючись, розповів про зустріч з Русалією, про те, що вона раптово виїхала на Папуа для лікарської практики, що він не зможе чекати так довго, що сама доля підказує використати можливість поїздки, оскільки тут присутній вчений з Папуа, а Борис з ним в тісній дружбі, і отже…
Старший брат зупинив бурхливий потік слововиверження, поплескав Гриця по плечу і поблажливо усміхнувся:
— До чого тут «отже»? Повна відсутність логіки. Тебе ще не навчила попередня пригода? За дівочими очима готовий летіти у безодню. Ти забув, що реальне життя — не казка!
— Казка! Казка, брате! — крикнув Гриць. — Ти не бачив Русалії. Якби бачив, якби знав усе, що знаю я, то…
— Бачу, бачу, — зітхнув Борис, протираючи окуляри. — Може, щось там і є небуденне, але ще більше — фантазії, романтики й звичайнісінької закоханості. Ну, ну, не витріщай на мене страшнющих очей. Те, що ти задумав, — фантасмагорія. Так наче це в Ірпінь підскочити. Близький світ — Папуа!