Вогняний вершник
Шрифт:
— Сирота вона, — зітхнула бабуся. — Нема в неї нікого. Якісь дядьки чи тітки є, та не обзиваються. Чому — не знаю. Не родичаються. А мати й батько в неї померли. Годів зо три тому. Так що вона сирітка і я їй за матір…
Григір скоса поглянув на господиню. Ніби щиро каже. Отже, Галя їй сказала неправду? Чому? А втім, що за дурне запитання? Не стане ж вона говорити цій старій жінці про своє лихо. Навіщо? Тим більше вона й сама нічого не знає. Що ж, із господині, виходить, не витягнеш нічого. Треба зустрітися з Галею. Але як? Знову прикинутися монтером?
— А коли вона дома буває? — запитав Григір. — Мабуть, пізно?
— Як коли. У неї графік. Сьогодні, приміром, вона вдень чергує, а завтра на ніч іде, а потім — знову вдень. Післязавтра — вихідна. Ми з нею і не бачимось — вона сюди, а я туди.
— А ви хіба працюєте? — здивувався хлопець.
— Атож, — похвалилася господиня. — Ще ходжу, прибираю тут в одній конторі. Слава богу, ще свій хліб їм. Дай боже, Щоб і не перейти на чужий.
Дивно було слухати Григору ту мову: звичайна буденна зустріч відкривала йому цілі світи у житті, здавалося б, зовсім непомітних людей. Він хутенько попрощався з господинею, пообіцяв, що тепер з електрикою буде все гаразд, і вийшов на вулицю. На душі було недобре. Ніби він вчинив якесь зло. Що ж, тепер треба прийти післязавтра, коли старої не буде. Грати ва-банк. Будь-що-будь!
На другий день Григір прокинувся раненько, поголився електробритвою, недбало зробив зарядку, піднявши кілька разів двопудову гирю. Миючись під душем, напружено розмірковував, як діяти. У свідомості зненацька пролунав насмішкуватий голос шефа: “Хоч сажотрусом переодягайся, а інформацію добудь”. Сажотрусом? А чому б і ні? Смішно? Зате можна замаскуватися так, що й рідна мати не пізнає. Як її? Маруся Григорук. Так і так, мовляв, є сигнали, що у вас давно не чистили димохід. Дозвольте поглянути і потрусити. Я з протипожежної інспекції, старший сажотрус. Хо-хо! Можна ще й головним назватися для солідності. Або шефом-сажотрусом! Цілу ієрархію сажотрусів можна вигадати! Дотепно! Тільки треба трохи розпитати у пожежників, як воно робиться і що потрібно для сажотруса, щоб хоч вигляд мати професійний…
…Григір знову одягнув старе вбрання. Заскочив до кухні. Стара Мокрина — тлуста, кароока, жвава бабуся — поралася біля керогазу. Дід Микита читав учорашні газети, щось хмикаючи собі під ніс. Угледівши Григора, склав газету вдвоє, підняв окуляри на лоба.
— Знову опудалом убрався? Ти тільки глянь на нього, Мокрино, сищики-пищики йому надокучили, так він уже в блатні поперся.
— Блатні тепер у модерних костюмах ходять! — засміявся Григір. — Бабусю, кави мені чорненької нашвидку, бо вже йду!
— Посміховисько якесь, — бурчав дід, знову беручись до газети. — Кручене-верчене якесь покоління пішло!
— А мо’, йому так треба, — докірливо озвалася баба. — Що ти прискіпався до дитини? Зараз, Григорчику, закипить, отам дістань із судничка кофейничок.
— Хочу сажотрусом стати, — пожартував Григір. — Піду сьогодні на курси.
— О, цього тобі ще не вистачало! З нивирситету в димар полізеш. А звідти вже в Кирилівку. У божевільню!
— Не каркай, Микито! — добродушно сказала баба, ставлячи на стіл паруючу каву. — Пий, сипку. Не слухай його, він і до кота буде бубоніти, бо характер такий. Має когось пиляти.
— Напиляв я тебе. Тільки тирса скрізь валяється, зовсім звелася на ніщо.
Григір підсміювався, пив запашний напій. Йому приємно було слухати старече буркотіння своїх господарів, бо він знав: за тими скрипучими словесами прихована велика сором’язлива ніжність, дитяча і щира, яка не хоче чомусь відкриватися, а маскується.
Цілий день Бова провів у протипожежній інспекції. Пред’явивши документи, він попрохав проінструктувати його. Молодший лейтенант, худорлявий, невисокий хлопець, трохи іронічно розповів Григору про немудрі причандалля сажотруса, способи чистки димарів і техніку безпеки. Про всяк випадок Бова попросив довідку про те, що він дійсно працює сажотрусом у протипожежній інспекції. Довідку дали, але з умовою, що він її поверне, коли виконає завдання.
Наступного дня Григір довго спав. Різкий стук у двері розбудив його. Він схопився з ліжка, протираючи очі. На порозі стояла занепокоєна баба Мокрина.
— Ти часом не захворів, Григорчику?
— Ні, а що?
— Та все спиш та спиш, наче після маківки. Ніколи ж такого не було. Я й думаю, мо’, захворіла дитина!
— Не захворіла, а здуріла, — гукнув дід Микита з кухні. — Ти ж бачила — кумедію якусь строїв. Залиш його. Здоровий він. Його й палицею не доб’єш!
— Таке скажеш! — докірливо озвалася Мокрина. — Палицею! Тебе б добрячим києм за такі слова! Серця в тебе нема, Микито!
— А нема, — насмішкувато сказав дід Микита. — Нащо тепер серце? Мені в лікарні транзистори, чи як їх там, поставили…
— Завів уже своє радіо, — зітхнула баба.
Баба Мокрина причинила двері. Бова похитав головою. Так можна проспати і побачення. Вже близько дванадцятої. Треба поспішати.
Нап’явши на себе дрантя, Григір підійшов до дзеркала, глянув на себе. З огидою покрутив головою. І в такому вигляді хоче знайомитися з дівчиною? Ідіот! Вона його вижене з хати, не захоче навіть розмовляти, а якщо й не вижене, то що йому робити? Справді трусити сажу? Вона, крім того, може ще й запримітити, що тут не все гаразд, насторожиться, і тоді…
Ні, ні! К бісу димарі! Треба повернутися до попереднього плану, хоч він і ризикований. Підняти тиск і лягти в біотрон. Шефу не скажу. Попрошу тільки, щоб подзвонив Сенченку. Справді, це геніально. Не він ходитиме за нею, а вона сама прийде. Сяде поруч, заведе розмову, мірятиме температуру. Він ще, дурень, сумнівався.
За якусь годину Бова вже був на квартирі знайомого студента-медика. Той збирався їхати на Дніпро і саме заводив у коридорі підвісного двигуна. Від тріску й ревища дрижали стіни будинку, десь унизу лаялися сусіди. Григір, затуляючи вуха долонями, увійшов до коридора. Товариш вимкнув двигун, весело закричав: