Вогняний вершник
Шрифт:
— Діалектика буття, — серйозно мовив Кареос. — Я вже пережив горе втрати. Давно. Лишилися тільки турботи про щастя людей, про долю планети.
— Я знаю. Вірю. Але скажи: з чого почався розрив? І чому Горіор?..
— Не називай цього імені, — попередив правитель. — Ніхто не повинен знати правду. Це згубно для планети. Моє слово — наказ.
— Розумію. Продовжуй, мій любий…
— Ми поверталися з далекої міжзоряної експедиції. Біля сусідньої зірки було знайдено заселені планети, цивілізоване людство, але нижчого рівня. Ми несли Орані вість про чудове відкриття. У просторі зореліт установив зв’язок з планетою. Гравіопромінь доніс нам рішення Орани:
— Ти досяг цього, — гордо сказала Гледіс.
— Так, — ствердно кивнув Кареос. — Але він — я не хочу називати це ім’я — повстав проти мене, почав ганьбити мій проект загального добробуту як утопічний і антиеволюційний. Чого тільки я не почув від нього, коли ми підлітали до системи Ари, прямуючи на рідну Орану! Він казав, що я хочу стати вождем темної юрби, що людство, забезпечене всім необхідним, звиродніє і скотиться в прірву інволюції, що людині потрібен не добробут, а вічна небезпека і прірва, перед якою дух міг би вирощувати крила для польоту! Слова, слова! Дурні абстракції. Я втомився заперечувати йому. Я намагався довести йому, що людство в основі своїй ще не сформований матеріал і потребує затишку, спокою, добробуту. Треба розширити його свідомість, дати силу, поглибити прагнення до насолоди, задовольнити спрагу чуттів. А потім, коли настане сприятливий час, можна поступово піднімати його до нових обріїв… Вій лютував. Він казав, що ждати не можна. Що треба штовхати людство до прірви, як штовхають пташенят на край гнізда дорослі птахи. Або політ, або падіння.
— Це жорстоко! — вихопилося в Гледіс.
— Я сказав йому ці слова, — вів далі Кареос. — Та він був невблаганний. Він загрожував звернутися до всієї планети, розпочати дискусію. І тоді…
— Що тоді? — тривожно перепитала Гледіс.
— Тоді, — повільно сказав правитель, — він вчинив злочин. Утік, коли корабель наблизився до поясу астероїдів.
— Як утік?
— Зник. Захопивши десантну ракету. Я повернувся на планету і змушений був сказати неправду. Так злочинець став героєм.
— Ти вчинив благородно, — мовила дівчина.
— Але необачно, — додав Кареос. — Він переслідує наші кораблі, нищить їх. Він забирає кращих моїх учених. Він не Дозволив жодній зоряній експедиції покинути межі системи Ари. Це — космічний пірат. Доки він існує, планета під загрозою знищення. Ми будуємо — він руйнує. Ми посилаємо зорельоти для підкорення далеких світів — він робить з них піратські крейсери, формуючи екіпажі з полонених пілотів.
— Навіщо йому це?
— Він мстить мені. Безсила заздрість і чорна помста. Він прагне завоювати Орану і стати правителем. Але ти тепер збагнеш, куди він поведе планету з такими ідеями? Треба ще врахувати, що з того часу він озлобився…
— О, який підступ! — прошепотіла Гледіс.
— Не тривожся, пташко, — розчулено сказав Кареос, встаючи з крісла. — Підкорити планету Корсарові не пощастить. А лиха він може наробити немало! Якщо… Якщо не знайдеться герой, який піде на подвиг, щоб знищити злочинця!
— Знищити? — спалахнула вона. — Як?
— О ні! Навіщо тобі про це знати?
— Чому ти вважаєш
— Ти, Гледіс? — зачудовано запитав правитель. — Ти?
— Я! Хіба я не кохаю тебе? Хіба не ти дав мені повноту щастя? Чому я не можу віддячити тобі і всім, хто підняв мене з невідомості до світла? Чому я мушу відчувати себе нижчою за інших героїв?
Кареос безшумно наблизився до дівчини, обняв її, глибоко заглянув у моторошно-фосфоричні очі. Вуста його скорботно здригнулися.
— О Гледіс! Як я можу пустити тебе, коли це шлях до смерті?
— До смерті?
— Так. Герой врятує планету, але загине сам. Дівчина посмутніла, замовкла. Потім ніжно провела пальцями по щоці Кареоса.
— Планета — і одна людина. Я тисячу разів готова загинути, аби люди були щасливі. Я мала щастя. Хай його матимуть мільярди. Коханий мій! Якщо любиш мене — дозволь! Я тебе слухаю. Кажи, що треба зробити?
Лайнер летів на південь до екватора. Десь там, біля Центрального Космодрому, він зупиниться. Гледіс пересяде на десантну ракету і підійметься на орбіту, де кружляє зоряний крейсер “Ара”. А потім… Що станеться потім? Краще не думати. Правитель промовив коротке і страшне слово: смерть. Хай краще буде таємницею невідомий і тривожний перехід у незвіданий стан буття. Так вірили древні, так їй хотілося б вірити нині. її ніжність, любов, бажання подвигу — невже все це загине? А може, перейде в інші душі, запалить їх імпульсом нового життя, як згасаюча іскра породжує велике вогнище, коли до неї підносять сухе паливо? Хай буде так! Вона бажає бути такою іскрою…
Тихо дзвеніли плазмові мотори лайнера. За ілюмінаторами пливли громаддя хмар, будуючи в миттєвих поєднаннях грандіозні храми, колонади, вежі, палаци й одразу ж руйнуючи їх. У темному небі урочисто пломеніло Блакитне Світило Ара, в просвітах між хмарами блакитним маревом ніжилася планета. Не видно на ній мегаполісів, не помітно стрічок широких шляхів, нема знаку будь-яких будов. Вся Орана здається велетенською прегарною сферою — космічною іграшкою невідомих істот. І не віриться, що там, під хмарами, вирують пристрасті, клекочуть у двобої різні долі, жадання, хочеться забути про все і стати хмаринкою, променем, іскрою далекої зірки. Линути, линути в просторі і ніколи не відчути зупинки, не прокинутися з вічного сну. Може, так воно й станеться?..
Сліпучою голубою іскрою віддзеркалилося світило в океані. Знову накотилися хмари. Щезли. Попливли внизу невеликі квітучі острови південних морів, обрамлені золотавими й білими пляжами. Тут зародилося їхнє кохання. Як безцінний скарб несе Гледіс у душі згадку про нього. Розгортаються перед оком серця зворушливі видива минулого. Минулого чи, може, ні? Воно завжди живе, воно не згасне, доки б’ється серце. Про яке ж минуле можна мислити? То образи вічності, бо те, що сталося, вже не знищить ніхто.
Потрапивши в широкий світ з гірської ущелини, Гледіс довго не бачила правителя, не зустрічалася з ним. Навчалася, гуляла, розважалася. Інколи з острахом і надією думала про нього. Хотіла глянути в чорні палаючі очі, побачити суворе й мужнє обличчя. І одного разу сталося. Він прийшов до її помешкання. Простий і безмовний. Сіро-блакитне трико окреслювало струнку постать, чорна грива волосся, що спадала на плечі, робила його схожим на старовинного царя звірів руа. Він дивився на дівчину, склавши руки на грудях. В очах його жевріло полум’я. Обоє мовчали. Вона не зводила з нього зачарованого погляду. Нарешті озвався правитель.